Анализ финансовой отчетности

Сопко. Бухгалтерський облік капіталу підприємства (власності, пасивів)

Історія розвитку економіко-правової сутності капіталу (пасивів, власності)

Функціонування будь-якого суб'єкта господарювання відбувається з використанням певних трудових, матеріальних і фінансових ресурсів. Від ефективності їх використання, обсягу та структури, оптимальності співвідношення значною мірою залежить результативність діяльності підприємства. Як було зазначено у підрозділі 1.1, у загальному вигляді будь- яке господарство (підприємство) на ринку представляється своєю двоїстістю як сума активів та пасивів (ресурсів та власників). Якщо з терміном «Актив» більшість країн світу визначається майже однозначно як ресурс, то термін «Пасив» в економічній літературі, у теорії та на практиці однозначно не визначається, а існує безліч трактувань та суджень. Синтезуючи різні визначення пасивів, можна визнати таке тлумачення: «Пасиви — це визначене у вартості (грошах) боргове зобов'язання (капітал) підприємства (юридичної) або громадянина (фізичної особи) по відношенню до іншого підприємства (юридичної) або громадянина (фізичної особи)». У будь-якому разі пасиви (капітал, боргові зобов'язання) свідчать про джерело утворення активів — майна підприємства або громадянина, тобто кому винне підприємство (юридична) або громадянин (фізична особа) за все майно, яке воно (або він) має у своєму розпорядженні. Пасиви, таким чином, — це вираз права власності на активи (майно) відповідних юридичних (підприємств) або фізичних (громадян) осіб, які передали це майно у використання — це право власності. Отже, пасиви — це капітал, тобто власність (право на власність) [224, с, 25]. Над визначенням сутності капіталу як економічної категорії сперечаються науковці протягом сторіч. Термін «капітал» походить від латинського «capitalis» — основний, головний. Так, у перших роботах економістів капітал розглядався як основне багатство, основне майно. З розвитком економічної думки це первісне поняття капіталу доповнювалося більш конкретним змістом. Меркантилісти під поняттям капіталу як основного багатства розуміли золото, гроші й інші скарби будь-якого роду. Фізіократи під поняттям капіталу як основного багатства розуміли землю і вкладені в неї кошти. Тобто джерелом формування капіталу фізіократи вважали сільськогосподарське виробництво. У другій половині XVII століття англійський економіст У, Петти вперше почав вивчати майнові відносини у внутрішньому взаємозв'язку з виробничими відносинами людей у процесі суспільного виробництва. Саме виходячи з цих передумов, згодом сформувався класичний підхід в економічній теорії, що спирається на концепцію кругообігу капіталу і створення додаткового продукту. Засновник класичної політичної економії А. Сміт писав: «Тільки-но в руках приватних осіб починають нагромаджуватися капітали, деякі з них, природно, прагнуть використовувати їх для того, щоб зайняти роботою працьовитих людей, яких вони постачають матеріалами і засобами існування сподіваючись одержати вигоду від продажу продуктів їхньої праці або від того, що ці працівники додали до вартості оброблюваних матеріалів» [215, с. 50]. Він довів, що додана вартість є продуктом будь-якого виробництва, а не тільки сільськогосподарського, що приносить прибуток у вигляді «земельної ренти» і джерелом прибутку є «вартість, додана працею до вартості сировини і матеріалів» [215, с. 54.]. Проте А. Сміт розглядав капітал у статичному стані, не приділяючи достатньої уваги його руху. У подальшому, досліджуючи питання сутності капіталу й розвиваючи ідеї А. Сміта, Д. Рікардо у своїх наукових працях значно просунувся у вивченні норми прибутку на капітал і перерозподілі капіталу. Саме сформульовані класичними економістами основні сутнісні риси економічної категорії капіталу і були прийняті за основу всіма наступними її дослідниками. У системі марксистського економічного вчення джерелом формування капіталу вважається додана вартість, яка утворена доданою працею найманих робітників виробничої сфери.. Неокласичні економічні теорії капіталу істотно розвили його сутнісні характеристики, пов'язані з кількісними пропорціями його формування і характером його ринкового обігу.
Таким чином, можна відзначити, що представники різних економічних шкіл з капіталом пов'язували дуже різні поняття: вартість, що приносить додану вартість (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс); частина багатства, що бере участь у процесі виробництва (Е. Бем-Баверк, П. Сраффа); накопичене багатство (Ф. Визер, І. Фішер, Дж. С. Мілль); грошову вартість, відображену на бухгалтерських рахунках фірм (Дж. Р. Хікс); сукупність акціонерного і власного капіталу в приватних підприємствах [112, с. 80—81] і т. д. Саме тому в сучасній економічній літературі немає єдиного визначення капіталу, а на практиці існує безліч його різних трактувань.
Однак найбільш змістовним визначенням капіталу є визначення, що належить К. Марксові, який писав: «Капітал — це не річ, а визначене, суспільне, приналежне певній історичній формації суспільства виробниче відношення, що представлене у формі речі і додає цій речі специфічного суспільного характер» [110, с. 380—381].
У процесі історичного розвитку різних країн змінювалося і ставлення до капіталу. Воно залежало від особливостей суспільно-політичних формацій і зміни світогляду суспільства.
Так, у період існування в СРСР соціалістичного суспільного ладу цілком заперечувалося існування приватної власності, а поняття власного капіталу підприємства підмінювалося терміном «засоби підприємства».
У той же час основні школи західної економічної науки в XX столітті також досить вузько розглядали процес формування капіталу підприємства, визначаючи капітал лише як об'єктивну діяльність. Основний акцент у західній економічній науці і нині робиться на вивченні взаємин у процесі суспільного відтворення з боку функціонування капіталу. Наприклад, відома модель лауреата Нобелівської премії В. Леонтьева, названа «затрати—випуск» [104, с. 22], вивчає лише техніку внутрішньовиробничих взаємозв'язків, не приділяючи відповідної уваги елементам виробничих відносин і капіталу підприємства.
На сьогодні вже немає необхідності доводити, що приватна власність є умовою ефективної економіки і найважливішим елементом мотивації праці.
Сучасна наука розглядає власність у широкому розумінні — як категорію філософську, правову, а не тільки як економічну.
У західній економічній науці 60-х—70-х років XX сторіччя одержали розвиток нові наукові напрями: теорія прав власності, що являє собою синтез економічних і правових відносин, а також нові науки, такі як економіка права, економічний аналіз права, теорія економічних організацій та ін.
Наприкінці XX ст. багато прогресивних західних учених- економістів почали все більше схилятися до необхідності корегування позицій своїх попередників, що дозволяє глибше розглядати фундаментальні питання економічної науки. При цьому слід особливо відзначити вагомий внесок у вивчення й розроблення питань оцінки капіталу. Спираючись на класичну економічну теорію А. Смита, Д. Рикардо і К. Маркса, вони розвинули її, шляхом поглиблення дослідження питань формування вартості капіталу. А японський економіст Ш. Хошимура на основі теорії капіталу К. Маркса побудував математичні моделі відтворення і нагромадження капіталу.
Таким чином, розглядаючи з історичних позицій розвиток класичних «теорій капіталу», можна констатувати, що А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс і інші економісти-класики проводили свої дослідження в різні історичні епохи, з різних позицій.
Але за всіх наявних розходжень у підходах у цих учених існує безліч загальних суджень, близьких за формою і суттю, а розбіжності лише сприяли з'ясуванню сутності капіталу і формуванню сьогоднішньої наукової концепції в процесі дослідження даної категорії. У додатку наведено основні судження вчених про термін «капітал» як власність. їх роботи и донині мають величезне значення у вивченні питань руху підприємницького капіталу, його функціонування і відтворення.
На сьогодні очевидним є й те, що на стадії обігу в процесі кругообігу реалізується не авансований перемінний капітал, як вважалося раніше, а знову створена вартість, що відшкодовує авансований перемінний капітал.
Різноманіття трактувань терміна «капітал» визначається розмаїтістю сутнісних сторін цієї економічної категорії. Для виявлення змісту останньої Бланк І. О. Бланк пропонує основні характеристики, що формують сутність капіталу (рис. 1.4), та розглядає більш докладно кожну з характеристик капіталу, що визначають його сутність як об'єкта управління [21, с. 208—217].
Розглянувши кожну з основних характеристик капіталу, І. О. Бланк констатує, що економічна сутність капіталу в найбільш узагальненому вигляді може бути сформульована в такий спосіб: «Капітал являє собою накопичений шляхом заощаджень запас економічних благ у формі коштів і реальних капітальних товарів, що залучаються його власниками до економічного процесу як інвестиційний ресурс і фактор виробництва з метою одержання доходу.їх функціонування в економічній системі базується на ринкових принципах і пов'язано з факторами часу, ризику та ліквідності» [21, с. 217]. За твердженням І. О. Бланка, капітал — це активи (ресурси). Аналогічне твердження термін «капітал» знаходимо і в інших літературних джерелах. Це потребує додаткового дослідження.
Економічне життя суспільства визначається функціонуванням і розвитком економічної системи.
У науковій літературі економічна система визначається як економіка, спосіб виробництва, тип господарства, сукупність виробничих відносин, сукупність видів господарської діяльності тощо.
Організація та розвиток економічної системи залежить від суспільного виробництва, на основі якого формуються економічні відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміні та споживання створених матеріальних і нематеріальних цінностей.


Рис. 1.4. Основні сутнісні характеристики капіталу як об'єкта управління
Основні елементи економічної системи наведено на рис. 1.5.
Рис. 1.5. Елементи економічної системи


Соціально-економічні відносини як елемент економічної системи базуються на системі форм власності на економічні ресурси та результати господарської діяльності, тобто власність є основою функціонування економічної системи.
Як соціально-економічна категорія, власність визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб'єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання цінностей, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.
Конкретно-історичний характер, зміст і форми власності проявляються в єдності трьох елементів — об'єктів, суб'єктів і суті відносин власності.
На рис. 1.6 наведено основні типи, форми та види власності в економічній системі, які виділяються в економічній літературі.
Розглянемо деякі ознаки окремих типів та форм, тобто що закладено в їх основу.
Державна власність визначається тим, що абсолютні права власності знаходяться не в окремих приватних осіб і їхніх об'єднань, а в державного інституту публічної, політичної й економічної влади. Держава є верховним розпорядником майна (умовами виробництва): Керують виробництвом призначені державою керівники (менеджери). Особливість власності державних підприємств полягає в тому, що їхнє майно не поділяється на частки і не персоніфікується в окремих учасниках економічного процесу, і в цьому розумінні вона унітарна.
Рис. 1.6. Основні типи, форми та види власності які виділяються в економічній літературі


Власність на основні фактори (кошти) виробництва набуває тут вищої форми анонімності, оскільки суб'єктом розпорядження майном підприємств виступають федеральні державні органи.
Приватна власність реалізується через найбільш повну взаємопов'язану систему економічних прав, визначених відомими західними економістами (Р. Коузом, А. Алчіаном та ін.) на початку 60-х років минулого століття:
право володіння, тобто право винятково фізичного контролю над благами;
право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;
право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;
право на дохід, тобто право володіння результатами від використання благ;
право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення благ;
право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;
право на передачу благ у спадок;
право на безстроковість володіння благом;
заборона на використання способу, що наносить шкоду зовнішньому середовищу;
право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення благ для сплати боргу; право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інституцій, що забезпечують поновлення порушених повноважень.
Комбінації перелічених прав з урахуванням того, що ними володіють різні фізичні та юридичні особи, можуть бути різноманітними.
В основі колективної форми лежать різноманітні форми об'єднання індивідуальних власників. Хоча це не арифметична сума індивідуальних власників, але, по суті, цей вид власності можна розглядати як різновид приватної.
У своїх дослідженнях автори економічної теорії прав власності оперують не звичним для нас поняттям «власності», а використовують термін «право власності». Не ресурс сам по собі є власністю, а «низка чи частка прав з використання ресурсу — от^що складає власність» [280, с. 57].
Результативність власності залежить від реалізації прав власності.
Реальні економічні процеси законодавчо закріплюються правами власності.
Фундаментом успішної економічної політики держави є забезпечення гарантій прав власності та створення умов їх ефективного використання. Чітке визначення і розмежування прав власності — ось що визначає принципи взаємовідносин господарюючих суб'єктів.
Відносини власності, тобто взаємовідносини між господарюючими суб'єктами в процесі обміну з приводу привласнення об'єктів власності. — це система виключень з доступу до матеріальних і нематеріальних ресурсів.
Ресурси, до яких є вільний доступ, тобто стосовно яких відсутнє виключення з доступу, не складають об'єкта власності і з приводу їх використання між людьми не виникають економічні, ринкові відносини.
З погляду авторів теорії прав власності, виключити інших з вільного доступу до ресурсів означає специфікувати права власності на них.
«Якщо права на здійснення визначених дій можуть бути куплені і продані, — пише Р. Коуз, — їх зрештою здобувають ті, хто вище цінує даровані ними можливості виробництва чи розваги. У цьому процесі права будуть придбані, підрозділені і скомбіновані таким чином, щоб діяльність, яка допускається ними, приносила дохід, що має найвищу ринкову цінність» [97, с. 14].
Таким чином, для прийняття найбільш ефективних рішень в управлінні господарством необхідна чітка визначеність прав власності, оскільки тільки власника у кінцевому рахунку цікавлять усі позитивні й негативні результати здійснюваної ним діяльності.
У зв'язку з цим можна стверджувати, що він (власник) має бути зацікавленим у максимально повному і чіткому обліку всіх прав власності для прийняття рішень. Чим повніша інформація та чіткіше визначені права власності, тим краще господарюючому суб'єкту враховувати вигоди чи збитки, які можуть принести в результаті його рішення як йому, так і іншому суб'єкту. Оскільки кожна господарська операція — це процес обміну, обміну прав власності на ті чи інші цінності.
Згідно із Законом України від 07.02.1991 р. «Про власність» право власності це врегульовані законом суспільні відносини з володіння, користування та розпорядження майном.
В Україні власність виступає в різних формах приватної; колективної, комунальної та державної власності, а суб'єктами власності визнаються держава, фізичні та юридичні особи, народ України, територіальні громади тощо.

Що стосується майна, то майно суб'єкта господарювання також виступає у різних формах. Це й грошові кошти, як готівкові, так і безготівкові, це й цінні папери, і обладнання, будівлі та запаси, що використовуються в процесі діяльності.
З іншого боку, усе це майно є капіталом, вкладеним у господарювання.
Наявність майна є необхідною умовою для здійснення господарської діяльності.
Залежно від цільового призначення все майно суб'єкта господарювання можна поділити на таке, яким користуються (виділено автором — С.В.) у процесі діяльності та таке, що використовують, змінюючи його форму або споживаючи його повністю.
Першочергово вкладання капіталу в господарювання відбувається при створенні суб'єкта господарювання. Тобто при створені підприємства капітал суб'єкта господарювання формується з внесків засновників у формі конкретного майна — грошей та речей. До того ж майно, що є внесками, має належати засновникам на правах власності. Передаючи майно як внески, засновники передають одночасно право власності на це майно, тобто формують суму власного капіталу. Тобто початковий (стартовий) капітал є власним і суб'єкт господарювання разом з майном отримує права володіння, користування та розпорядження останнім.
Таким чином, на самому початку до процесу діяльності суб'єкта господарювання залучено тільки власний капітал.
У подальшому, до процесу діяльності поступово залучається інший капітал, чужий стосовно до засновників. Залучення відбувається різними способами та набуває різних форм.
Перш ніж розпочати розгляд способів та форм залучення капіталу до процесу діяльності суб'єкта господарювання, потрібно зупинитись на деяких моментах, що стосуються правового регулювання господарської діяльності.
Здійснення господарської діяльності в Україні регламентується Господарським кодексом, законами України та багатьма іншими нормативними актами.
Цими самими законами та Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначаються правові засади регулювання, організації та ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності в Україні.
Головним є те, що бухгалтерський облік має відображати активи (майно та ресурси) та капітал (власний та тимчасово залучений, чужий до власників), доходи та витрати суб'єкта господарювання. А це, у свою чергу, означає, що бухгалтерський облік та господарське право мають одні й ті самі відправні точки, повинні застосовувати одні й ті самі економічні та правові поняття і визначення.
На сьогодні під правове регулювання підпадають усі сфери господарської діяльності. Різні види діяльності регламентуються тими чи іншими законодавчими актами. Держава впливає на господарюючі суб'єкти різних галузей та сфер діяльності також і спеціальним податковим законодавством. Таким чином держава регулює економіку та ринкові відносини.
У процесі діяльності незалежно від сфери та виду діяльності стикаються інтереси різних учасників господарського процесу — інтереси товаровиробника, суспільства, трудових колективів, працівників та споживачів.
Враховуючи зміни в економічному житті держави та окремих підприємств, процес удосконалення законодавчої бази перебуває в безперервному русі. Він збагачується дослідженнями та розробками вчених і практиків як нашої країни, так і інших країн. Адже законодавча база впливає на показники фінансово- господарської діяльності окремих господарюючих суб'єктів, що нерозривно пов'язано з економічним станом держави в цілому.