Анализ финансовой отчетности

Перевищення повноважень органами підприємства та недійсність договорів: теорія та судова практика

Хіба можна уявити підприємницьку діяльність без укладення договорів?Хіба вдасться працювати так, щоб не вступати в договірні відносини з іншими особами? Відповідь очевидна. Уся діяльність підприємства побудована на цих відносинах. Але вжитті всяке буває, і на кристальну чесність контрагенті в розраховувати не варто.Тому,перш ні ж укласти договір,доводиться аналізувати всю доступну інформацію про потенційного партнера.Сьогодні ми розповімо про повноваження представників підприємств, що підписують договір, адже, як показує судова практика, нерідко відсутність в одного з підписантів таких повноважень(чи їх порушення)закінчується плачевно —договір визнають недійсним. А це може похитнути економічну стабільність підприємства. Почнемо з основ.... Визнання договорів недійсними Тему недійсності договорів ми уже висвітлювали в газеті "все про бухгалтерський облік" № 45 за 2005 рік на стор. 43. Серед іншого, ми там казали, що в цих питаннях ЦКУ оперує терміном "недійсність право-чинів", а ГКУ — "недійсність господарського зобов'язання". На практиці це може призвести до непорозумінь. Утім, ми не будемо надто глибоко занурюватися в теорію права і далі говоритимемо виключно про недійсність договорів, тим більше що суди ніяких принципових відмінностей між даними поняттями поки що не бачать. До речі, у згаданій консультації ми пояснювали, яка різниця між недійсним та не укладеним договором.

Оскільки договір — різновид правочину, то правила, передбачені ЦКУ для останнього, стосуються і договорів. За загальним правилом правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не прописана в законі або якщо суд не визнав його недійсним (ст.. 204 ЦКУ). Як бачимо, ЦКУ виділяє два випадки недійсності: встановлену законом (подібні правочини ще іменують нікчемними) та визнану судом (оспорюваний правочин).

Запам'ятайте, щоб договір вважався дійсним, обов'язково, аби (ст. 203 ЦКУ):
1) зміст правочину не суперечив ЦКУ, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (договори, в яких ця умова не дотримується, ще називають незаконними);
2) особа, яка вчиняє правочин, мала необхідний обсяг цивільної дієздатності;
3) волевиявлення учасника правочину було вільним і відповідало його волі;
4) правочин вчинили у формі, встановленій законом;
5) правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним;
6) правочин, вчинений батьками (усиновлювачами), не суперечив правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недодержання стороною (сторонами) вимог, наведених у пунктах 1—3, 5, 6 (у момент вчинення), є підставою для визнання правочину недійсним (ст. 215 ЦКУ). До речі, ч. 2 ст. 215 ЦКУ не вимагає, аби суд підтверджував недійсність нікчемного правочину.

На перший погляд, порушення чи перевищення повноважень органів підприємства при укладенні договорів важко віднести до якоїсь із перелічених обставин. Проте на практиці суди визнають недійсними такі до^ говори як укладені з порушенням вимог ч. 2 ст. 203 ЦКУ— особа, яка вчиняє правочин, не має необхідного обсягу цивільної дієздатності. І зразу приклад.






Між іншим, наведена нами справа — приклад нових віянь у судовій практиці, коли питання представництва об'єднано з діями органів підприємства з реалізації його дієздатності.

Нагадаємо: ще до появи ЦКУ в п. 9.1 Роз'яснення "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12.03.99 р. № 02-5/111 (далі - Роз'яснення № 02) ВАСУ стверджував, що угоду, укладену представником юрособи без належних повноважень або з їх перевищенням, визнають недійсною як таку, що йде врозріз із вимогами закону. А в другому абзаці п. 9 сказано, що відбувається це "згідно зі статтею 48 Цивільного кодексу". Хоча в цитаті ВАСУ посилається на ст. 48 Кодексу, який працював до набрання чинності ЦКУ, його думка актуальна й зараз. Із тим лише уточненням, що фактично дану статтю змінила ст. 203 ЦКУ. Саме в ч. 1 останньої читаємо: зміст правочину повинен узгоджуватися із ЦКУ, іншими актами цивільного законодавства, а також моральними засадами суспільства.

І тут наголосимо: за новим ЦКУ (і це підтверджує судова практика) договори, підписані з порушенням чи з перевищенням повноважень, є недійсними, тому що суперечать ч. 2, а не ч. 1 ст. 203 ЦКУ Ось ще один приклад.



Ще раз зверніть увагу: хоча ВГСУ і підтримав рішення місцевого господарського суду, фактично у своєму рішенні він керується ч. 2 ст. 203 ЦКУ, адже саме в ній говориться про порушення, яке в теорії права іменують угодою, укладеною з дефектом суб'єктного складу.

Хто вправі представляти підприємство у відносинах з іншими особами
Хочемо ми того чи ні, але відповідь надане питання нерозривно пов'язана з одним ключовим поняттям цивільного та господарського права — дієздатністю юрособи. Це здатність своїми діями набувати цивільних прав та обов'язків, а також нести відповідальність за вчинені правопорушення. Нагадаємо: дієздатність юрособи виникає і припиняється одночасно з правоздатністю (здатністю мати цивільні права та обов'язки). Але ми зосередимося на іншій характерній рисі юрособи. Вона — нежива істота. А значить, сама по собі ніяких юридичних дій вчинити не може. Ось чому ч. 1 ст. 92 ЦКУ передбачає: юрособа цивільні права та обов'язки набуває і здійснює через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Однак бувають і винятки: там, де це встановлено законом, вона це робить через своїх учасників (ч. 2 ст. 92 ЦКУ, ч. 1 ст. 89 ГКУ). Наприклад, у повних і командитних товариствах.

Та існує думка, нібито відносини "юрособа — її орган" — іншого характеру. Щодо цього можна дискутувати дуже довго, але, на наш погляд, з ЦКУ можна зробити висновок про існування саме представницьких відносин.

Хай там як, а ст. 207 ЦКУ вчить нас, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписують особи, уповноважені на це:
1) установчими документами;
2) довіреністю; 3)законом;
4) іншими актами цивільного законодавства.

Це одразу дає нам можливість стверджувати — крім органів підприємства та учасників, треба виділяти третю групу осіб, через яких може реалізуватися цивільна дієздатність підприємства, — це представники за довіреністю або договором доручення (відносини із ними регулює глава 19 ЦКУ)2.Щиро кажучи, це трохи схоже на передоручення, адже видавати довіреність чи підписувати договір доручення від імені підприємства все одно буде якийсь уповноважений на це орган підприємства.

До слова, наш висновок про існування третьої групи представників прекрасно підтверджує ч. З ст. 237 ЦКУ: представництво виникає за договором, законом, актом органу юрособи та з інших підстав, обумовлених актами цивільного законодавства.

Особливості наділення повноваженнями різних представників підприємства
1. Органи підприємства

Загальні положення. Порядок створення органів юрособи або міститься в законах, або його прописують в установчих документах. Орган (або особа, яка відповідно до установчих документів юрособи чи закону виступає від ЇЇ імені) зобов'язаний діяти в інтересах юрособи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Інакше члени органу та інші особи, які вправі виступати від імені юрособи, нестимуть відповідальність за збитки, завдані ними (ч. 4 ст. 92 ЦКУ).

Не всі органи підприємства укладають договори від його імені. І хоча всі вони наділені певною компетенцією (а значить, якісь дії таки вчиняють), та вступати в договірні відносини зі сторонніми особами зазвичай можуть тільки виконавчі (управлінські) органи. Річ утім, що органи підприємства бувають двох видів — управління і контролю. І тільки перші з них вправі управляти товариством (підприємством) і, відповідно, укладати господарські договори.

Так що головне правильно розподілити повноваження органами. У судовій практиці часто бувають ситуації, коли справи про визнання договорів недійсними у зв'язку з перевищенням повноважень представником однієї зі сторін повертають на новий розгляд, бо суди, приймаючи свої рішення, не розбиралися із повноваженнями органів на підписання договору. Для того, щоб було зрозуміло, наведемо приклад.



Види органів. Органи підприємства бувають двох видів — управління та контролю. І лише перші з них вправі управляти товариством (підприємством). Уч. 2 ст. 97 ЦКУ зазначено, що органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Виходить, щоб якийсь інший орган брав участь в управлінні підприємством, потрібно, аби це було передбачено саме законом, а не якимись підзаконними актами. У законодавстві подібних прикладів чимало. Один є навіть у ЦКУ— ст. 121, за якою управління діяльністю повного товариства здійснюють спільно всі учасники. Тут спеціального управлінського органу не створюють, а необхідні рішення, як правило, приймають спільно (одноголосно)3. Свої особливі органи управління мають інститути спільного інвестування, кредитні спілки тощо. Ще один приклад — банки. Згідно зі ст. 37 Закону про банки до органів управління банку відносять загальні збори учасників, спостережну раду, правління (рада директорів) банку. Як бачите, тут серед органів управління прямо названо спостережну раду.

Загальні збори учасників. Вони вправі приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу (ст. 98 ЦКУ). Разом із тим слід враховувати одне дуже важливе правило: питання, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства, не можуть бути передані для вирішення виконавчому органу товариства (ст. 145, ст. 159 ЦКУ). Ніколи.

То ж тим, хто збирається укладати договір із якимось підприємством, слід добре розумітися на виключній компетенції. Особливо, коли майбутній партнер — акціонерне товариство чи товариство з обмеженою або повною відповідальністю. ЦКУ містить перелік виключних повноважень загальних зборів учасників у подібних товариствах (див. ч. 4 ст. 145, ч. 2 ст. 159). Але він же дозволяє товариствам у своїх статутах відносити до виключної компетенції загальних зборів й інші питання.

Дещо ширший перелік повноважень, аніж в ЦКУ, для загальних зборів акціонерних товариств наводить ст. 41 Закону про товариства.

У тексті ЦКУ можна зустріти повноваження, які не названі виключними, але є такими по суті. Натякаємо, зокрема, на правило зі ч. 2 ст. 98 ЦКУ, за яким рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить 50 і більше відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються на загальних зборах більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено законом. Стосується це усіх господарських товариств незалежно від виду. Однак часто-густо про існування даної норми контрагенти забувають, що в подальшому може призвести до визнання укладених договорів недійсними. Та й сторони часто не дублюють її у своїх статутних документах.

Виконавчі органи. Загальні збори учасників самі по собі оперативного управління підприємством не здійснюють. Своїм вольовим рішенням вони створюють виконавчий орган, визначають його компетенцію і склад (ст. 99 ЦКУ). Останній здебільшого від імені підприємства вступає у договірні відносини з іншими особами. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. При другому варіанті рішення приймає проста більшість з числа присутніх членів, якщо інше не встановлено установчими документами або законом. А ось назва у виконавчого органу товариства, відповідно до установчих документів, або закону, може бути такою: "правління", "дирекція" тощо.

І хоча ці органи укладають договори від імені підприємства, виявити, має особа право підпису чи ні, іноді досить важко. Там, де виконавчий орган одноособовий, проблеми рідкі. А от коли колегіальний — вони бувають частіше. Особливо якщо підписантом виступає не головуючий (голова правління, генеральний директор), а якийсь інший член виконавчого органу.

Як зазначив ВАСУ в роз'ясненні № 02, для укладення угод органи юрособи не потребують довіреності, якщо вони діють у межах повноважень, наданих законом, іншим правовим актом або установчими документами. Думка дуже важлива. Візьмемо для прикладу акціонерні товариства. І в ст. 161 ЦКУ, і в ст. 47 Закону про товариства говориться: виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, обумовлений статутом. Його роботою керує голова правління, якого призначають або обирають на підставі статуту акціонерного товариства. Правління вирішує всі питання діяльності, крім тих, що належать до компетенції загальних зборів і ради акціонерного товариства (спостережної ради). Загальні збори можуть передавати їм деякі свої повноваження. Але найцікавіше для нас положення наведено в ст. 48 Закону про товариства: "Голова правління акціонерного товариства вправі без довіреності здійснювати дії від імені товариства (виділено авт. — С.С.)"5.Фактично тут йдеться про повноваження, надані законом, і змінити даний порядок в статутних документах не вийде. А от інші члени правління також можуть бути наділені подібними правами — але вже тільки в статуті. Тож без довіреності вони вправі підписувати договори від імені підприємства, лише якщо такий дозвіл фігурує в статуті підприємства. Що, звісно, вимагає від контрагентів ознайомлюватися зі статутними документами один одного.

Аналогічні правила існують для товариств із повною або обмеженою відповідальністю: "Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом" (ст. 62 Закону протовариства). Між іншим, зі ст. 62 Закону про товариства випливає, що виконавчий орган цих двох виді в товариств може називатися лише дирекцією (директором — якщо орган одноособовий). І це в жодному разі не суперечить ст. 99 ЦКУ.

І тут ми хотіли б навести в якості прикладу одну неординарну справу.



Органи контролю. Вони здійснюють нагляд за діяльністю виконавчих органів підприємств. До таких органів належать наглядова рада та ревізійна комісія. Першу створюють тільки в акціонерних товариствах. Спираючись наст. 160 ЦКУ, наглядова рада акціонерного товариства, крім контролю, здійснює захист прав акціонерів товариства. Інколи наглядову раду визнають органом управління. Вважаємо, що таке допустимо хіба що там, де це прямо передбачає закон, наприклад у банках (ст. 37 Закону про банки).

Наглядову раду обов'язково створюють в акціонерних товариствах, у яких понад 50 акціонерів (ст. 46 Закону про товариства). Але законодавство може визначати й інші випадки (ч. 1 ст. 160ЦКУ). Компетенцію ради встановлює статут акціонерного товариства або закон. Сама по собі вона договорів не укладає, але в статуті може бути сказано, що укладення виконавчим органом договорів (всіх чи окремих; на суму, більшу за дозволену статутом, тощо) узгоджують із нею.

А от ревізійна комісія договорів взагалі не укладає і виступає суто органом контролю. До речі, жодного з перелічених органів не створюють у повних та командитних товариствах. Про представництво таких товариств читайте нижче.

Ось приклад справи, в якій задіяна наглядова рада.





І ще один приклад.



2. Представництво через учасників, передбачене законом
Це випадок повних та командитних товариств. Основна риса — органу управління у них не буває, діяльністю товариства керують за спільною згодою всі учасники.Кожний учасник повного товариства має право діяти від його імені, якщо в засновницькому договорі не записано, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам (ст. 122 ЦКУ). А отже, тим, хто планує укласти договір із таким товариством, завжди треба брати на замітку два додаткових нюанси:
1) при спільному веденні учасниками справ товариства для здійснення кожного правочину необхідна згода всіх учасників товариства;
2) якщо ведення справ доручили окремим учасникам повного товариства, то обсяг повноважень таких учасників визначають у дорученні, яке мусить підписати решта учасників товариства (див. додатково ст. 68 Закону про товариства). Але тоді інші учасники зможуть здійснювати правочини від імені товариства тільки за довіреністю від учасника, якому вони раніше доручили ведення справ товариства. Ось таке собі замкнуте коло. Втім, цей нюанс дуже важливий.

Що, як раптом учасники повного товариства посварилися між собою? Тоді повноваження на ведення справ товариства, надані одному чи кільком учасникам, може припинити суд на вимогу одного чи кількох інших учасників товариства. Звісно, як що є достатні підстави, зокрема, коли учасник, уповноважений вести справи товариства, грубо порушить свої обов'язки чи виявиться нездатним до розумного ведення справ (ч. З ст. 122 ЦКУ). Тут, щоправда, постає цілком логічне запитання: невже контрагентам такого повного товариства потрібно дізнаватися, чи учасника часом не позбавили права вести справи товариства? Так само: може, він видав доручення на ведення справ товариства іншим учасникам? Закон відмовчується, разом і з тим обережним підприємствам не слід нехтувати цим питанням.

До речі, аналогічна ситуація і з повними учасниками командитного товариства. Хоча в останньому є окрема група осіб — вкладники, — які не мають права управляти діяльністю командитного товариства та заперечувати протидій повних учасників щодо такого управління. У той же час діяти від імені товариства вони можуть, але лише за довіреністю та відповідно до неї (ст. 137 ЦКУ).

3. Представники за довіреністю чи за договором доручення
Нагадаємо: представництво — правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право здійснити правочин від імені іншої, яку вона представляє (ч. 1 ст. 237 ЦКУ). Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦКУ). Як ми вже писали, представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юрособи таз інших підстав, установлених актами цивільного законодавства.

Ми не будемо розповідати про всі нюанси представництва за довіреностями та договорами. Поговоримо про те, що в майбутньому може викликати непорозуміння з контрагентами.
1. Представник не може здійснювати правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно виступає, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, передбачених законом (ч.З ст. 238 ЦКУ).
2. Правочин, здійснений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише при наступному схваленні правочину такою особою (ч. 1 ст. 241 ЦКУ). До цього питання ми ще повернемося пізніше.
3. Довіреність від імені юрособи видає її орган або інша особа, уповноважена на це її установчими документами, та скріплюється печаткою такої юрособи (ст. 246 ЦКУ). Що, у свою чергу, вимагає, аби контрагенти підприємства, договір з якими підписуватиме уповноважена довіреністю особа, перевіряли ще й повноваження того, хто її підписав. Тут, як ви розумієте, зловживань буває безліч.
4. Особа, яка видала довіреність (окрім безвідкличної), може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення (ч. 1 ст. 249 ЦКУ). Така особа повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видано довіреність. Ось тут звернемо увагу на таку важливу деталь: права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Зазначене правило не застосовують, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.

4. Працівники
Звичайно ж, обійти таку групу осіб ми не могли.
Кожен працівник, займаючи посаду або робоче місце і виконуючи покладені на нього функції, діє від імені підприємства. Фактично він представляє підприємство в окремих напрямах, а значить, права і обов'язки від цих дій виникають у підприємства. Проте більшість працівників не має права укладати договори. Якщо до кола їх прав така можливість віднесена, робити це вони будуть або за довіреністю від підприємства, або без неї, якщо це право зафіксоване в статуті.

І ось тут ми хочемо вказати читачам на те, що зустрічається всюди. Наприклад, прийшли ви замовляти металопластикові вікна на свій будинок, а там за окремим столом сидить дівчинка, яка, погодивши з вами всі умови замовлення, широким розчерком пера підписує договір і віддає вам. Судячи з реквізитів, виконавцем є юрособа. Але питання: чи мала ця дівчинка право підписувати які-небудь договори? Гаразд, якщо замовлення виконають і ніяких непорозумінь не буде. А якщо виникне суперечка? Так і без вікон можна залишитися. Це як мінімум. А як максимум — ще й без грошей. Отже, іноді варто ризикувати розумно.

Обов'язкове затвердження договорів та його вплив на дійсність договорів
Часто-густо в установчих документах підприємств передбачають умови, за якими необхідно, щоб укладені виконавчим органом договори затверджували загальні збори учасників чи, скажімо, спостережна рада. І варіацій спостерігається безліч: тут може бути і узгодження чи затвердження вже укладеного договору, і отримання дозволу на укладення договору тощо.

Такі випадки не обов'язково прописують в установчих документах. Іноді про це говорить законодавство. Наприклад, ст. 41 Закону про товариства містить норму, за якою до компетенції загальних зборів, серед іншого, належить затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує наведену в статуті товариства. Але як бути, якщо збори не затвердили такої угоди?

ВАСУ у п. 9.4 роз'яснень № 02 акцентує увагу ось на чому: зазначена норма наполягає не на укладенні договорів, а саме на їх затвердженні. Тож якщо господарський суд з'ясує, що установчі документи акціонерного товариства право органу цього товариства на укладення договору не обмежили, тобто такий орган підписав договір без порушення наданих йому повноважень, то факт незатвердження договору після його підписання не може бути підставою для визнання договору недійсним. І судова практика свідчить про чітке виконання судами даної поради (див. постанову ВГСУ від 01.06.05 р. у справі № 27/ 25/220-03-7234).

Із викладеним вище тісно пов'язане вже згадуване нами правило зі ст. 98 ЦКУ. За ним рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить 50 і більше відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймає більшість не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено законом. Як видно, тут обмеження по сумі договору визначено законом і рішення про продаж (укладення договору купівлі-продажу) слід приймати ДО того, як укладуть договір. Тому краще за все, якщо покупець перед його укладенням переконається в дотриманні названого обмеження. Але у житті він навряд чи зможе дізнатися, порушив представник юрособи його чи ні (принаймні до судового розгляду). Для цього треба мати доступ до фінансової звітності, що не завжди реально.

Перевищення повноважень та випадки визнання договору недійсним
Ужитті ви можете стикнутися з ситуацією, коли із перевищенням повноважень як причиною визнання договору недійсним можуть бути деякі непорозуміння, викликані роз'ясненням № 02. І вони існуватимуть, допоки туди не внесуть необхідних змін.

Річ утім, що у п. 9.1 роз'яснення № 02 ВАСУ висловився так: "Оскільки сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника другої сторони відповідних повноважень, то її засновані на цій угоді вимоги до другої сторони (від імені якої укладено угоду) задоволенню не підлягають. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи... повноважень на укладення угоди, ґрунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження ".

З нашої точки зору, тут буде доречна думка деяких юристів. Вони вважають, що роз'яснення № 02 провокує зловживання в договірних відносинах. Адже ніхто ніколи не перевіряє повноваження представників контрагента, не читає статутних документів. У результаті дехто понаписує, скажімо, в статуті підприємства всіляких обмежень для керівників підприємства, а потім подасть позов про визнання договору недійсним. Тож, на нашу думку, процитована думка ВАСУ в реаліях сьогодення неправильна.

Зрештою, нинішнє законодавство не вимагає від сторін так вчиняти. Навіть більше, в ЦКУ закладено презумпцію дійсності договору (див. ст. 204): "Правочин є правомірним,якщо його недійсність прямо невстановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним ".

Із нашою точкою зору узгоджується норма з ч. З ст. 92 ЦКУ: "У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження". Ось приклад такої ситуації: продавець уклав договір купівлі-продажу, який зі сторони покупця підписав голова правління акціонерного товариства, але знає про відповідні обмеження повноважень голови, оскільки є акціонером товариства і брав участь у загальних зборах, які затвердили статут.

Це дуже серйозне положення, адже всякого роду запис в установчих документах про обмеження повноважень органів підприємства, в першу чергу виконавчих, звичайне явище. У статуті інколи прямо називають договори, укладати які можна, заручившись згодою загальних зборів чи наглядової ради. Тож дана норма захищає контрагентів від того, що вони не знають про існування таких обмежень. Тоді угоду можуть визнати недійсною за позовом особи, в інтересах якої встановлено обмеження, але заявник мусить довести, що друга сторона знала чи повинна була знати про існуючі обмеження. Більш дотепні підприємства на такий випадок (і не тільки) записують в укладених договорах положення, в якому декларується, що сторони ознайомилися з установчими документами один одного.

Треба сказати, що на випадки укладення договору з перевищенням повноважень органами підприємства поширюються загальні правила для представництва. Зокрема, йдеться про ч. 1 ст. 241 ЦКУ, за якою правочин, здійснений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише якщо вона в наступному схвалить правочин. Його визнають схваленим, приміром, коли особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення згаданого правочину.

Подібні думки викладено і в п. 9.2 роз'яснення № 02: наступне схвалення юрособою угоди, укладеної від її імені представником, який не мав належних повноважень, робить її дійсною з моменту укладення. Доказами такого схвалення можуть бути письмове звернення до другої сторони угоди чи до її представника (лист, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення дій, які свідчать про схвалення угоди (прийняття її виконання, здійснення платежу другій стороні тощо). У такому випадку вимога визнати угоду недійсною через те, що у представника немає належних повноважень укладати угоди, задоволенню не підлягає.

Зауважимо — серед правовиків іноді зустрічається така позиція: якщо особа взагалі не уповноважена, то наступне схвалення угоди абсолютно не можливе. Але чи так це? Суд каже інше.



За ч. 2 ст. 207 ЦКУ угоду з юрособою вважають укладеною, якщо її підписали особи, уповноважені на це її установчими документами, довіреністю або законом, а також скріпили печаткою.

Виходячи зі ст. 215 ЦКУ, підставою недійсності угоди, серед іншого, вважають відсутність в особи, яка укладає угоду, необхідної цивільної дієздатності. Пункт 5 ст. 65 ГКУ передбачає, що правом діяти від імені підприємства без довіреності наділяється тільки його керівник, аналогічне положення містить і статут відповідача.

Договір про надання послуг та додатковий договір підписав заступник директора відповідача, який на здійснення таких дій не мав належних повноважень.

Як сказано в ст. 241 ЦКУ, подальше схвалення особою правочину, вчиненого від його імені представником із перевищенням^ повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки для учасників угоди з моменту її здійснення. Оскільки ДП "С" деякий час оплачувало надані йому послуги, це свідчить про подальше схвалення юрособою даного договору. Додатковий договір — невід'ємна частина основного. При цьому колегія суддів враховує, що обидві угоди підписала одночасно одна і та ж особа з боку користувача послуги, а відсутність додаткової угоди ставить під сумнів укладення корпоративної угоди. За таких обставин висновки суду першої інстанції щодо безпідставності вимог відповідача про визнання основного і додаткового договору недійсними (а також стягнення штрафу) правомірні.

Укладення договорів відокремленими підрозділами без належних повноважень
Коло повноважень відокремленого підрозділу юр-особи, пов'язаних із укладенням угод від імені цієї особи, розписують в її установчих документах, положенні про відокремлений підрозділ, яке затвердила юрособа, або в довіреності, виданій останньою в установленому порядку керівникові цього підрозділу.

У п. 9.1 роз'яснення № 02 ВАСУ зазначив, що угоду, укладену керівником відокремленого підрозділу юр-особи без належних на це повноважень або з перевищенням таких повноважень, слід визнати недійсною як таку, що суперечить закону. Трохи уточнимо — як таку, щодо якої не виконано правила із ч. 2 ст. 203 ЦКУ.

Замість висновків
Охопити всі варіанти, які бувають в житті, в рамках однієї консультації неможливо. Втім, сподіваємося, що написане нами стане хорошим поштовхом для ефективного запобігання визнанню договорів недійсними. Бо проникливий читач однозначно зробить для себе головний висновок: контрагентам, що збираються вступати у договірні відносини і бажають захистити себе від можливих непорозумінь, необхідно знати повноваження осіб, які підписуватимуть договір від імені іншої зі сторін.

Список використаних нормативно-правових актів:
1. ЦКУ — Цивільний кодекс України.
2. ГКУ— Господарський кодекс України.
3. Закон про товариства — Закон України "Про господарські товариства" від 19.09.91 р. № 1576-ХІІ.
4. Закон про КСП — Закон України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" від 14.02.92 р. №2114-ХІІ.
5. Закон про банки — Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 07.12.2000 р. № 2121-111.
Сергій Строїч