Анализ финансовой отчетности

Готель як складова туристичної індустрії

Для сучасної держави туризм є багатофункціональним комплексом, який поєднує в собі такі різнопланові інтереси, як економіка і політика. На міжнародній арені туризм є способом демонстрації економічного і екологічного, культурного та ідеологічного рівня держави. Як ніяка інша галузь економіки, динаміка туристичної галузі чутливо реагує на внутрішні процеси в усіх сферах життя держави. Туризм визначається як тимчасовий виїзд людини з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних або професійно-ділових цілях без заняття оплачуваною діяльністю [1]. Вплив туризму на економіку держави виражається у тому, що розвиток туризму безпосередньо веде до збільшення обсягів реалізації місцевих товарів та послуг, створенню додаткових робочих місць, стимулює інвестування соціально-культурної інфраструктури регіонів, стимулює розвиток споріднених галузей економіки. Туризм є високорентабельною галуззю економіки і дає доходи від ввезення валюти. Наприклад, в таких країнах Західної Європи, як Франція, Італія, Іспанія та Греція, що спеціалізуються на реалізації туристичних послуг, іноземний туризм приносить від 1/5 до 1/3 валютних надходжень [2 с.25].
В той же час в економіці України туризм займає незначне місце. Надходження від туристичної діяльності в 2001р. становили в обсязі внутрішнього валового продукту держави близько 1%. За період з 1989 по 1993 роки Україна втратила майже 80 відсотків валютних прибутків від іноземного туризму [3]. Обсяг наданих послуг у дев’яності роки зменшувався (за виключенням 1996 р., коли приріст у фактичних цінах дорівнював 28,6%) і становив у 1999 р. 89,84% до рівня 1995 р. [4]. Одночасно відбувалося зменшення питомої ваги туристично-екскурсійних послуг у загальному обсязі наданих платних послуг з 1,8% у 1995 р. до 0,6% у 1999 р. [4]. Але вже у 2000 р. лише послуги туристичних агентств та бюро подорожей складали 0,66 %, а у 2001 р. – 0,75 % у загальному обсязі наданих платних послуг[14].
Названі процеси мали об’єктивні причини і стали наслідком економічної і політичної ситуації, що склалася в Україні після розпаду Радянського Союзу. Політична нестабільність, руйнування командно-директивної економіки, падіння рівня добробуту населення України, створення кордонів та візових режимів призвели до скорочення туристичних потоків та зменшення кількості ділових поїздок, тобто до зменшення числа потенційних споживачів туристичних послуг.
Сучасний стан галузі не відповідає потенційним можливостям України, яка має все необхідне для розвитку туристичної індустрії: природні умови, історико-культурні, матеріальні та людські ресурси.
З метою створення правових, організаційних, економічних та матеріально-технічних засад становлення туризму, як високорентабельної галузі економіки, важливого засобу культурного і духовного розвитку громадян України, у 1997 році була прийнята Програма розвитку туризму на період до 2005 р. [3].
Цим документом розвиток туризму в Україні визнано одним з пріоритетів стратегії соціально-економічного підйому, який повинен стати вагомим чинником остаточної стабілізації економіки та глибокої перебудови соціальної сфери.
Як зазначається в Указі Президента України “Про основні напрямки розвитку туризму в Україні до 2010 року” [5], попри всі політичні та соціально-економічні негаразди останніх років індустрія туризму стала тією галуззю народного господарства України, яка з року в рік без залучення державних дотацій стабільно нарощує обсяги виробництва туристичного продукту.
Про внесок туристичної індустрії в економіку Україні свідчить той факт, що у 1999 р. експорт туристичних послуг у загальнодержавній структурі експорту послуг посів 5 місце – після транспортних послуг (включаючи транспорт нафти і газу), ремонту обладнання, послуг зв’язку та видобутку корисних копалин.
За розрахунками, проведеними у відповідності до рекомендації Всесвітньої Туристичної Організації (ВТО), обсяг послуг, наданих туристам підприємствами туристичної та суміжних галузей в Україні у 1999 році, в цілому склав 16,0 млрд. грн., а обсяг платежів до державного бюджету у вигляді податків та інших обов'язкових платежів становив майже 6,0 млрд. грн. на рік [6].
Статистичний аналіз динаміки туристичних потоків в Україні за останні роки проводився за трьома напрямками:
- туристи, що в’їхали в Україну;
- туристи, що виїхали з України;
- внутрішні туристи.
В останнє десятиріччя загальний обсяг туристичних потоків в Україні коливається біля відмітки два мільйони чоловік.
Кількість вітчизняних туристів знаходиться в межах 1,5-1,8 млн. чол., що складає приблизно три відсотка населення України. Але в останні роки відбулися суттєві зміни у їх структурі. Так вітчизняні туристи в більшій мірі переорієнтувалися на внутрішній ринок: кількість внутрішніх туристів за останні п’ять років збільшилася на 54,7 %.
Іноземні туристи (в’їхали в Україну) складають незначну частку в структурі туристичних потоків України, що має об’єктивні причини (складний візовий режим, невідповідність рівня цін рівню сервісу тощо). Кількість іноземних туристів у 1995-2000 роках залишається відносно стабільною, хоча у 1997-1998 р.р. спостерігався певний спад, а у 2000 р. – збільшення чисельності іноземних туристів майже на 36% у порівнянні з 1998 р..
Таким чином, як позитивний можна відзначити той факт, що загальна кількість потенційних споживачів готельних послуг до 2000 р. постійно збільшувалася і у порівнянні з 1996 р. становила 170 %, а за абсолютним розміром перевищила рівень 1995 р..
Інтенсивність туристичних потоків за регіонами України неоднорідна. Найбільша чисельність приїжджих у 2000 році спостерігалася у Одеській (7%), Дніпропетровській (6%) областях, Автономній республіці Крим (6%), а також у Львівській, Донецькій та Запорізькій областях (5%). Особливе місце серед регіонів займає м. Київ, на який у 2000 р. приходиться найбільша кількість обслуговуваних туристів (25%), обсяг реалізації та платежів до бюджету приблизно дорівнювали 40% загального суми. Таке виключне становище м. Києва в структурі туристичної індустрії України обумовлене тим, що це - економічний, політичний та культурний центр країни.
Крім того, названі регіони в, тому числі м. Київ, мають кращу матеріально-технічну базу. Так, наприклад, найбільша кількість місць у готелях, тобто найбільша кількість туристів, які можуть бути одночасно прийняті готелями регіону, станом на 2000 р. у м. Києві., Автономній республіці Крим, Одеській, Донецькій та Дніпропетровській областях відповідно дорівнювала 14 478, 11 329, 8 191, 5 910 та 6 021 чоловік, що складає - 14,1; 11,0; 8,0; 5,7 та 5,9 відсотка від загальної одноразової місткості готелів України. Висока одноразова місткість готелів регіону забезпечується, наприклад, у Донецькій області за рахунок більшої, ніж у середньому по Україні, кількості готелів, а в Одеській області – кількості місць у номері. При цьому середня житлова площа на одне місце в Одеській області нижче ніж у Донецькій.
Нині Україна має понад 4,5 тис. закладів розміщення туристів і відпочиваючих на 620 тис. місць, але вони потребують модернізації та реконструкції відповідно до міжнародних стандартів [6].
Необхідно зазначити, що інтересам економіки України відповідає інтенсифікація внутрішнього та в’їздного туризму, що сприятиме становленню не тільки туристичної галузі України, але і економіки в цілому. І для цього є об’єктивні передумови, оскільки за прогнозами ВТО кількість подорожуючих у наступні два десятиріччя продовжуватиме збільшуватися, а з іншого боку, відбувається скорочення питомої ваги подорожуючих, яких привертають традиційні туристичні напрямки.
Але ефективність роботи підприємств туристичної індустрії залежить від багатьох чинників, а саме:
- державної політики в галузі туризму;
- організаційної структури галузі;
- законодавчо-нормативного забезпечення діяльності туристичної галузі;
- стану матеріально-технічної бази галузі;
- наявності розвинутої інфраструктури туризму;
- раціональної організаційно-методичної побудови функцій управління.
Державна політика проголошує туризм одним з пріоритетних напрямків розвитку національної культури та економіки. Вона спрямована на створення сприятливих умов для туристичної діяльності, визначається Верховною владою України і реалізується через систему органів влади.
Умовою рівноправного входження України у світове співтовариство є належне правове забезпечення діяльності туристичної галузі, що відповідатиме вимогам міжнародних стандартів. Нормативною база для здійснення діяльності в сфері туристичної індустрії є закони України та підзаконні акти.
Конституція України гарантує свободу пересування, вільний вибір місця проживання кожному, хто на законних підставах перебуває на території України [7 ст.33]. Дане право надається всім громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Однакові правові засади діяльності суб'єктів підприємницької діяльності всіх форм власності затверджено Законом України “Про підприємництво” [8 ст.15]. Не допускається прийняття державними органами актів, які визначають привілейоване становище окремих суб'єктів підприємницької діяльності, в тому числі в туристичній індустрії. Даний Закон гарантує всім без винятку підприємствам в Україні свободу підприємницької діяльності, право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству [8 ст.3] .
Відносини, що пов'язані з реалізацією підприємствами в Україні своєї підприємницької діяльності, регулюються Законом України “Про підприємства в Україні” [9], а також спеціальним документами з податкового, митного, валютного, фінансового, інвестиційного та іншого законодавства, що регулює окремі особливості, сторони та види діяльності підприємств в Україні.
Підприємства туристичної індустрії створені на основі різних форм власності. Станом на 1 січня 2001р. туристична індустрія України налічувала 39,82% державних, 57,16% колективних, 2,87% приватних та 0,15% підприємств, що знаходяться у власності інших держав та міжнародних організацій [6].
Особливості регулювання діяльності підприємств в сфері туристичної індустрії визначаються Законом України “Про туризм” [1].
Туристична індустрія представляє собою сукупність різних суб'єктів туристичної діяльності (готелі, туристичні комплекси, кемпінги, мотелі, пансіонати, підприємства харчування, транспорту, заклади культури, спорту тощо), які забезпечують прийом, обслуговування та перевезення туристів і представляє собою складну систему суб'єктів підприємницької діяльності різних форм власності.
Сукупність видів діяльності, що забезпечує процес придбання та споживання послуг і товарів під час подорожі, визначається як туристичне обслуговування.
Туристичне обслуговування носить одночасно комплексний та специфічний характер. Комплексність його випливає із задоволення сукупності потреб особи, що знаходиться за межами постійного місця проживання. Специфічність туристичного обслуговування обумовлена особливостями організації та структури обслуговування у порівнянні з процесом споживання аналогічних послуг в умовах постійного місця проживання.
Таким чином, споживачами туристичного продукту є особи, що знаходяться поза межами постійного місця проживання (подорожують) з метою туризму. Класифікація подорожуючих здійснюється за двома основними критеріями: мета та час подорожі. Виходячи з цього, у міжнародній практиці застосовується класифікація подорожуючих, яка представлена на рис. 1.

Рис.1. Класифікація подорожуючих за міжнародними стандартами
Рис.1. Класифікація подорожуючих за міжнародними стандартами


За статистичною методологією Всесвітньої туристичної організації (ВТО) відвідувачем визнається будь-яка особа, яка здійснює подорож за межами її звичайного середовища на період, що не перевищує 12 місяців підряд, і головною метою поїздки якої не є заняття діяльністю, оплачуваною з джерела у країні (регіоні), що відвідується.
Всіх відвідувачів розділяють на дві категорії: туристи та екскурсанти - за терміном перебування в регіоні, який не являється місцем постійного проживання. В міжнародній практиці туристом визнається особа, яка перебуває понад 24 години поза межами її звичайного регіону з метою отримання задоволень, у свята, відрядження, спортивних змагань або відвідування родичів [10].
За українським законодавством, екскурсант - особа, якій надаються послуги з організації подорожей на території України, що не перевищують 24 години, у супроводі фахівця-екскурсовода за заздалегідь складеними маршрутами з метою ознайомлення з пам'ятками історії, культури, природи, музеями, з визначними місцями тощо [11].
Відповідно, туристом визнається особа, яка здійснює свою подорож Україною або в іншу країну з певною метою, не забороненою законом країни перебування, на термін від 24 годин до шести місяців без здійснення будь-якої оплачуваної діяльності та з зобов’язанням залишити країну або місце перебування у зазначений термін [1 ст.1].
Таким чином, визначення поняття “турист” за статистичною методологією ВТО відрізняється від прийнятого в Україні за:
1) розміром максимального терміну перебування;
2) визначенням джерела фінансування та мети подорожі (рис. 2).

Рис.2. Визначення терміну “турист” за українським законодавством і стандартами ВТО
Рис.2. Визначення терміну “турист” за українським законодавством і стандартами ВТО


Визначення максимального терміну перебування туриста на території України за Законом України “Про туризм” відповідає поняттям, викладеним в Інструкції про прибутковий податок з громадян [12]. Згідно до останньої громадяни, в тому числі іноземні, які проживають в Україні в цілому не менше 183 днів у календарному році (тобто 6 місяців), належать до громадян, що мають постійне місце проживання в Україні.
При визначенні джерела фінансування та мети подорожі українське законодавство не враховує таку мету поїздки або відвідування, як ділові або професійні цілі, що охоплюють всі ділові та професійні види діяльності за межами звичайного середовища. Тобто, на відміну від стандартів ВТО, до категорії турист в Україні не відносяться відвідувачі, що здійснюють поїздку згідно до вимог, пов’язаних з його професією або економічною діяльністю виробничої одиниці, на яку він працює (наприклад, монтаж обладнання, інспекція, закупівля та збут, участь у нарадах, конференціях або конгресах, галузевих ярмарках і виставках тощо) [13 с.19].
Відвідувач, що здійснює подорож у ділових або професійних цілях, споживає, в основному, весь спектр послуг, що надається туристам, а саме: місце проживання, харчування, транспортування, побутові послуги тощо. Крім того, всупереч діючому законодавству, розподіл туристичних потоків за цілями відрядження у розділі 3 Форми №1-ТУР “Звіт про діяльність туристичної організації” містить серед інших категорію “службові, ділові, бізнес, навчання”.
Дослідження туристичних потоків показує, що на сьогодні особи, метою відвідування яких є службові, ділові, бізнес-цілі або навчання, мають значну частку (наприклад, у 2000 р. їх питома вага по ВАТ “ТК “Пролісок” становила серед іноземних туристів – 33%, а серед туристів – громадян України – 100%).
Неоднорідність трактування поняття “турист” призводить до викривлення статистичної звітності. Так за даними “Статистичного щорічника за 2000 рік” було обслужено 1 729 тис. іноземних та внутрішніх туристів [14 с.474], в тому числі 549 тис. осіб, що подорожували у службових справах, а готелі та інші місця для короткотермінового проживання обслужили понад 3 287 тис. осіб [14 с.477].
Таким чином, Україна, як член Всесвітньої туристичної організації, повинна привести визначення терміну “турист” та пов’язаних законодавчих актів у відповідність до міжнародних стандартів.
Процес туристичного обслуговування повинен відповідати комплексу обов’язкових, специфічних та додаткових вимог (рис.3).
Підприємства і організації туристичної індустрії за призначенням розподіляють на три категорії [15 с.31]:
- Первинні, призначені виключно для обслуговування туристів;
- Вторинні, відкриті в першу чергу для обслуговування туристів, хоча їх послугами користується місцеве населення (підприємства громадського харчування, засоби культури та інше);
- Третинні, обслуговують місцеве населення, одночасно можуть задовольняти потреби туристів (міський транспорт, театри, кінотеатри, продовольчі та промтоварні магазини тощо).

Рис.3. Структура комплексу вимог до туристичного обслуговування
Рис.3. Структура комплексу вимог до туристичного обслуговування


Названі складові туристичної індустрії нерозривно пов’язані між собою через єдиного споживача своїх послуг, з одного боку, та економічно, з іншого.
Сектор розміщення туристів посідає чинне місце в структурі туристичної індустрії. Він задовольняє обов’язкові вимоги туристів і відноситься за своїм призначенням до первинних підприємств.
Такий висновок підтверджує аналіз вартості туристичних послуг, що надаються на території України одній середньостатистичній особі протягом організованого туру, який показує, що найбільша питома вага у загальній вартості туристичних послуг припадає на послуги з розміщення та харчування туристів.
Аналіз динаміки показників діяльності підприємств готельної індустрії України за 1993-2000 роки показує, що іде докорінна організаційна та економічна перебудова галузі. Неухильно зменшується кількість готелів в Україні (на 17,6 %), відповідно одноразова місткість – на 30,5 % (темпи змін даних показників за регіонами не однакові). У 1996-1999 р.р. зменшення одноразової місткості в основному відбувалося за рахунок зменшення кількості номерів у готелі. Незважаючи на це, у 2000 р. коефіцієнт використання місткості готелів у порівнянні з 1993 р. також зменшився на 48,9 %.
Загальний стан готельної галузі залишається на низькому рівні, про що свідчить коефіцієнт використання місткості. Даний коефіцієнт по Україні зменшився з 0,47 у 1993 році до 0,21 у 1998 році, і рівень 0,24 у 2000 р. не можна вважати задовільним, оскільки, наприклад, у США середнє його значення ще у 1993 р. становило 0,62-0,72 [16 с.55; 17 с.92].
Для виходу з кризового стану готельна галузь обрала інтенсивний шлях розвитку: підвищення якості послуг та розширення ринків їх збуту. Так співставлення вищенаведених даних свідчить, що зменшення загальної місткості готелів відбувається за рахунок зменшення питомої ваги багатомісних номерів.
Як позитивні фактори можна відмітити і такі. Починаючи з 1997 році, спостерігається стабілізація та збільшення використання місткості готелів у дев’яти регіонах України. Але тільки Волинській, Закарпатській, Запорізькій та Київській областях цей процес не супроводжувався зменшенням кількості готелів. Лише у 2000 р. вперше за останні вісім років в цілому по Україні зареєстровано збільшення коефіцієнту використання місткості готелів. При чому тільки у п’яти регіонах України мало місце зниження завантаженості готелів.
Крім того, про структурну перебудову у готельній індустрії свідчить те, що середня житлова площа номеру по Україні у період з 1994 по 2000 рік постійно збільшується і у 2000 р. дорівнювала 18,6 кв. м або 112,8% у порівнянні з 1996 р.. При чому в окремих регіонах цей процес відбувається одночасно зі зменшенням кількості і готелів, і номерів (Житомирській області, м. Севастополь).
Про те, що Україна ще не вичерпала свої потенційні можливості щодо розвитку галузі, говорить аналіз окремих показників розвитку туризму в Європі. Так вітчизняна готельна індустрія має найнижчі рівень езпеченості готелями в розрахунку на площу країни (при надзвичайно сприятливих природних умовах) та кількість місць у готелях – на кількість населення (за умови кредитового платіжного балансу в туристичній галузі).
Сучасний ринок засобів розміщення як в Україні, так і за кордоном складається не тільки з підприємств готельного типу або туристичних засобів, але й нетрадиційних або додаткових засобів (рис.4) [18].

Рис.4. Структура ринку засобів розміщення туристів
Рис.4. Структура ринку засобів розміщення туристів


Основною відмінністю підприємств готельного господарства від інших засобів розміщення є те, що вони пропонують повний комплекс послуг з прийому, розміщення, харчування та обслуговуванню перебування гостей.
Додаткові засоби розміщення (ДЗР) надають, як правило, тільки можливість проживання. Харчування, іншого обслуговування перебування туриста в ДЗР або цілком відсутні і забезпечуються туристом самостійно, або можуть бути замовлені за додаткову плату.
Істотно відрізняються обидва сектори засобів розміщення і за формою правових відносин зі споживачем. У підприємствах готельного господарства турист є гостем, замовником послуг, у відносинах ДЗР турист виступає або як власник, або як орендар.
Виробничі потужності сектора ДЗР у більшості країн в останні десятиріччя неухильно збільшувалися, скорочуючи частку готельного господарства в сукупній кількості місць. Наприклад, якщо у Швейцарії у 1963 р. готельне господарство займало 41% від загального числа місць у всіх засобах розміщення, то в 1990 р. відповідний відсоток складав усього 24,3%. Більш 2/3 від загальної кількості місць в усіх засобах розміщення Швейцарії припадає, таким чином, на ДЗР [18].
Серед причин, що обумовили швидкий розвиток ДЗР В.Б.Сапрунова називає наступні [18]:
- зростання добробуту суспільства і збільшення прибутків населення;
- прагнення громадян застрахуватися від інфляційних процесів шляхом вкладення накопичених засобів у нерухомість;
- істотна різниця в цінах на нерухомість у центрі країни і на периферії;
- підвищення рівня мобільності товариства у розвинених країнах;
- демократизація туристичного попиту, оскільки поїздки на відпочинок стають доступними не тільки високооплачуваним, але і середньо- і малозабезпеченим прошаркам населення;
- зміни в психології і поведінці споживача туристських послуг, що пов’язано з готовністю туриста у відпускний період тимчасово інтегруватися в незвичну для нього обстановку та прагненням зберегти частково і на відпочинку звичні зручності індивідуального стилю життя;
- індивідуалізація туристичного попиту і поглиблення його сегментації;
- туристична спеціалізація країни (туристичного центру, туристичного регіону).
Безумовно поширення ДЗР впливає на розвиток готелів. Це обумовлено тим, що підприємства сектору ДЗР створюють значні резервні потужності, які використовуються, як правило, в туристичний сезон (короткий строк) – найбільш доходний для підприємств готельного господарства. Таким чином, ДЗР відбирають клієнтів у готелів. В результаті в невеликих туристичних центрах, де, на відміну від великих міст, традиційно в структурі засобів розміщення переважають середні і малі готельні підприємства, ДЗР є одним із чинників, що викликають "відмирання" невеличких готелів, в основному невисокого класу обслуговування.
Але, як показує дослідження, паралельний розвиток туристичних та нетрадиційних засобів розміщення не може призвести до повного виключення одного з них тому, що споживачами послуг в них є різні категорії осіб. У той час як громадяни країни намагаються організувати свою відпустку більш вільно і незалежно від умовностей проживання в готелі, традиційно клієнтами підприємств готельного господарства є іноземні туристи. Крім того ділові люди, політики, учасники міжнародних зустрічей віддають перевагу розміщенню в комфортабельних готелях із високим рівнем сервісу, що, відповідно, є стимулом розвитку для підприємств готельного господарства.
Таким чином, розвиток готельних господарств спрямований на забезпечення туристів сучасним житлом, побутовими та іншими послугами, що забезпечують нормальну життєдіяльність, відпочинок та/або професійні інтереси споживачів.
Необхідність своєчасного і якісного задоволення вимог клієнтів, виживання й отримання прибутків в умовах конкуренції призвело до розширення спектру туристичних послуг, які надаються готельними господарствами. Відповідно підприємства готельної індустрії мають більш широку й різноманітну організаційну структуру, порівняно з іншими підприємствами туристичної індустрії.
В той же час, готелям властиві спільні характеристики, які розкривають природу індустрії і, відповідно, формують організаційну структуру підприємств, визначають політику управління ними. Основним з них, звичайно, є характер “продукту”, що виробляється та реалізується підприємствами галузі.
Розглянемо, яким чином характеризується і визначається приналежність підприємства до категорії “готель”.
Визначення терміну “готель” подаються в декількох законодавчих актах України (табл.1).
Наведені визначення по суті практично не відрізняються, особливо якщо зважити на те, що перше з наведених визначень орієнтовано на інститут прописки, який на сьогодні вже не діє. Названі нормативні документи є одностайними у визначені призначення готелю – надання місця тимчасове проживання. В той же час немає єдності у визначенні максимального терміну проживання у готелі. Оскільки діяльність готелю спрямована на обслуговування в першу чергу туристів, то термін проживання в готелі повинен узгоджуватися з законодавчо визначеним максимальним терміном перебування туристів за межами постійного місця проживання, тобто дорівнювати шести місяцям [1].

Таблиця 1. Визначення терміну “готель” у нормативних документах
Таблиця 1. Визначення терміну “готель” у нормативних документах


Аналіз визначення поняття “готель” у спеціальній літературі також показує наявність різних підходів (табл. 2).
Наведені визначення поняття готель розкривають такі аспекти діяльності підприємств:
1) характер його основної діяльності;
2) асортимент додаткових послуг;
3) обмеженість у часі терміну споживання послуг.
Таким чином, визначення поняття “готель” у спеціальній літературі враховує недоліки нормативних документів, а також те, що спектр видів діяльності готелю на сьогодні значно розширився. Але потрібно звернути увагу на основний вид діяльності.
У зв’язку з цим, необхідно розрізняти поняття “готель” і “готельне господарство”.
Так Кузнєцова Н.М. пропонує розглядати готельне господарство у двох аспектах діяльності, а саме у вузькому та широкому його розумінні [19 с.15]. У першому випадку готельне господарство включає тільки розміщення, тобто ідентифікується з готелем). В другому – дві “основні групи послуг” – розміщення та харчування. Але на сьогоднішній день готельне господарство, крім харчування туристів надає інші додаткові послуги, яких потребує особа під час подорожі за межами постійного місця проживання.

Таблиця 2 Визначення терміну “готель” у науковій літературі
Таблиця 2 Визначення терміну “готель” у науковій літературі


Підхід Т.Л.Когана та П.Я.Бабуцького [27 с.11] і О.П.Мельника [11 с.32] до визначення поняття “готельне господарство” співпадають в тім, що вони характеризують готельне господарство, як галузь або складову сфери послуг, що надає місце тимчасового проживання та різні види послуг, пов’язаних із перебуванням споживачів поза межами їх постійного місця проживання.
Отже, “готельне господарство” є більш широке поняття ніж “готель” і виходить за межі даного дослідження.
Щодо інших підприємств, які надають місця для короткотермінового проживання, наприклад, будинки відпочинку, санаторії, пансіонати, дитячі табори відпочинку тощо, Кузнєцова Н.М. стверджує, що такі підприємства не входять до системи готельного господарства тому, що “розселення не є їх основною діяльністю, ціни тут низькі та, як правило, наближаються до собівартості“ [19 с.16].
Ми можемо погодитися з першим аргументом, але щодо ціни реалізації послуг необхідно зазначити, що готелі-казино надають типовий перелік послуг, пов’язаних із проживанням, зі знижками або, навіть, безкоштовно, в той же час, комерційні ціни на послуги санаторіїв та пансіонатів є досить високими.
Розбіжності в наведеній термінології могли бути усунені шляхом визначення терміну “готель” у Законі України “Про туризм”. Даний Закон використовує терміни “готель” і “готельна послуга”, але не розкриває їх змісту.
Під готелем необхідно розуміти підприємство, що надає послуги з тимчасового проживання, якість яких та умови обслуговування споживачів визначаються українським законодавством.
Дана теза відповідає положенням Державного класифікатора України “Класифікація видів економічної діяльності (ГК 009-96)” [21], який всі засоби тимчасового розміщення (короткострокового проживання) незалежно від спеціалізації відносяться до єдиного розділу “Готелі”.
Проблеми розробки та введення єдиної міжнародної класифікації готелів із врахуванням національних особливостей та спеціалізації окремих підприємств належать до найбільш складних у туристичній індустрії. Історично існують близько тридцяти систем класифікації готелів. Навіть у межах однієї країни застосовуються декілька систем класифікації.
Наявність декількох систем класифікації відповідає задачам статистичного аналізу діяльності підприємств готельної індустрії в межах однієї країни, визначення та співставлення рівня цін у відповідності до категорії готелю тощо. Але недоцільно копіювати системи класифікації інших країн, оскільки історичні традиції, демографічні, природні, економічні і, навіть, політичні умови кожної окремої держави вносять свої корективи.
Розробка єдиної світової системи класифікації готелів відповідає інтересам міжнародних туристів, оскільки дозволяє визначитися у співвідношенні якості та ціни послуг на туристичному ринку, та вимогам статистичних досліджень міжнародного ринку готельних послуг.
Необхідність впровадження єдиної класифікації демонструє досвід Російської Федерації, де після скасування положення про обов’язкову атестацію засобів розміщення, готелі на добровільних засадах проходять сертифікацію і наполягають на ній.
В силу об’єктивних причин, незважаючи на зусилля ВТО та інших зацікавлених сторін, до сьогоднішнього дня не створена єдина світова система класифікації готелів. Секретаріат ВТО у 1989 році видав рекомендації щодо міжрегіональної гармонізації критеріїв класифікації готелів на основі стандартів, прийнятих регіональними комісіями. Означені стандарти відображають сучасні тенденції підвищення рівня комфортності й культури обслуговування туристів і повинні враховуватись при оцінці діяльності готелів, що приймають і обслуговують іноземних туристів.
Класифікація готелів в Україні зазнала за останні десятиріччя неодноразових змін. До 1991 року України функціонувала загальноприйнята у СРСР класифікація готелів за сьома розрядами: “Люкс”, “Вищий А”, “Вищий Б”, І, ІІ, ІІІ, ІV.
У 1991 році Державний комітет України з житлово-комунального господарства затвердив “Рекомендації про порядок віднесення комунальних готелів України до міжнародної класифікації”. Зазначеними рекомендаціями затверджена була уніфікація вимог до готелів згідно з чинними міжнародними стандартами з наданням чотирьох розрядів: “4 зірки”, “3 зірки”, “2 зірки”, “1 зірка”. У даних рекомендаціях не визначався критерій оцінки готелів класу “Люкс” (“5 зірок”) тому, що на той час такого типу готелів в Україні не існувало і не передбачалося.
У 1999 році станом на 1 жовтня була проведена обов’язкова сертифікація готелів України. Правила обов'язкової сертифікації готельних [22] послуг передбачають класифікацію готелів за п'ятьма категоріями (мотелі - за чотирма).
Присвоєння категорії готелю відбувається з врахуванням певного комплексу вимог, що визначені Правилами обов'язкової сертифікації готельних послуг, і пред’являються до:
1. Споруди і оточуючої території.
2. Технічного обладнання, аварійного енергоустаткування.
3. Номерного фонду.
4. Оснащення номеру меблями та інвентарем (в тому числі розмір ліжка).
5. Загальних санвузлів для номерів, що не забезпечені ними.
6. Громадських приміщень.
7. Приміщень для надання послуг харчування.
8. Асортименту послуг.
9. Персоналу господарства.
10. Стану екстер’єру, інтерєру, меблів, обладнання тощо.
Готелі двох вищих категорій відрізняються, як правило, більшим розміром номерів та більшим набором послуг, що надаються клієнтам. Одночасно певні вимоги до оснащення номерів у готелях із різною категорією співпадають. Наприклад, оснащення дверей замком і внутрішнім запобіжником, встановлення пожежної сигналізації, наявність загального або комбінованого штучного освітлення зі стелі, настінного світильника чи торшеру, локального освітлення, вимикача біля дверей, таблички "Не турбувати" тощо.
Крім того, в окремих випадках приміщення або обладнання трьохзоряного готелю може виявитися кращим, ніж у чотирьохзоряного. Таким чином, віднесення готелю до певної категорії пов’язано з складним багатофакторним аналізом всіх його характеристик.
Така увага до даного питання обумовлена тим, що призначення категорії готелю пов’язано з питаннями оподаткування, здійснення державної інвестиційної політики тощо. Присвоєння категорії готелю висуває певні вимоги щодо структури матеріально-технічної бази готелю, складу, рівня кваліфікації та кількості обслуговуючого персоналу, що безпосередньо впливає на організацію управління та визначення облікової політики готелю.

Список використаних джерел
1. Закон України «Про туризм» 15 вересня 1995 р. № 324/95- ВР.
2. Мазаракі А.А. та ін. Світовий ринок товарів і послуг: регіональна структура: Навчальний посібник. – К.: Видавничий центр КДТЕУ, 1998. – 168 с.
3. Програма розвитку туризму в Україні до 2005 року. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 702.
4. Статистичний щорічник України за 1998 рік. Державний комітет статистики України. Під ред. О.Г.Осауленка. – К.: Українська енциклопедія, 1999. – 612с.
5. Указ Президента України від 10.08.99 р. № 973/99 “Про Основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року”.
6. Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України. Статистичний бюлетень. Туризм в Україні 99. – К.: Держінфотур, 2000. – 30с.
7. Закон України “Конституція України” від 28 червня 1996 року, №254к/96 - ВР.
8. Закон України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ із змінами і доповненнями.
9. Закон України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 р. № 887-ХІІ із змінами і доповненнями.
10. Francis Buttle. Hotel and food service marketing: a managerial approach. – (Holt hotel and catering) - London: Cassel Educational Ltd, 1994. – 414 p. ISBN: 0-304-31533-8.
11. Інструкція щодо заповнення форми державної статистичної звітності № 1-ТУР, затверджено Наказ Державного комітету статистики України від 04.03.98 р. № 96.
12. Інструкція про прибутковий податок з громадян: Затверджено наказом Головної державної податкової інспекції України від 21 квітня 1993 р. № 12.
13. Слободенюк Е.В. Деякі аспекти ведення статистики міжнародного туризму в Україні. // Проблеми міжнародного туризму. – К.: ТОВ “ЧАС ПІК”, 1997. – с.16-25.
14. Україна в цифрах у 2001 році: Корот. стат. довід. / Держкомстат України: За ред. О.Г.Осауленка; Відп. За вип. В.А.Головко. – К.: Техніка, 2002. – 262 с
15. Экономика современного туризма. Рыночное регулирование. Основы управления и маркетинга. Бухгалтерский учет и налогообложение. /Под ред д.э.н. Г.А.Карповой. – М.- С.П.: Издательский Торговый Дом «Герда», 1998. – 412 с.
16. Медведєва В.В. Гральний бізнес і туризм. // Проблеми міжнародного туризму. – К.: ТОВ “ЧАС ПІК”, 1997. – с.54-60.
17. Борисюк В.В. Великобританія – піонер світового туристичного руху. //Проблеми міжнародного туризму. – К.: ТОВ “ЧАС ПІК”, 1997. – с.90-96.
18. Сапрунова В.Б. Туризм: эволюция, структура, маркетинг. — М.: «Ось-89» 1997. — 160 с.
19. Кузнецова Н.М. Основи економіки готельного та ресторанного господарства. Навчальний посібник. – К.: Федерація профспілок України. Інститут туризму, 1997. – 173 с.
20. Мельник О.П. Удосконалення управління готельним господарством. Дис.... канд.екон.наук: 08.06.02./ КДТЕУ. – К.: 1998. – 170 с.
21. Державний класифікатор України (Класифікація видів економічної діяльності ГК 009-96), затверджений Наказом Держстандарту України від 22 жовтня 1996 р. № 441.
22. Правила обов'язкової сертифікації готельних послуг, затверджені Наказом Держстандарту України від 27 січня 1999 р. № 37.
23. Правила користування готелями та надання готельних послуг в Україні, затверджені наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству, Державного комітету України по туризму від 10 вересня 1996 р. №77/44.
24. Державні стандарти України. Туристсько-екскурсійне обслуговування. Вимоги до готелів. ДСТ 28 681.4-95
25. Бугаенко В.С., Бречко Г.Г., Манучарова Н.Д. Готельне господарство. – К.: Будівельник, 1967.
26. Гранильщиков Ю.В. Проектирование объектов туристического назначения (гостиничное учреждение). – М.: Турист, 1982.
27. Коган Т.Л., Бабуцкий П.Я. Экономика, организация и планирование гостиничного хозяйства: Учебное пособие для техникумов гостиничного хозяйства. – К.: Вища школа, 1980. – 232 с.