Анализ финансовой отчетности

Суб’єкти та умови лізингової угоди

Достовірне і точне відображення лізингових операцій на рахунках бухгалтерського обліку вимагає визначеності усіх складових лізингового процесу. Тобто без точного розуміння не лише економічної суті лізингу, а і його головних складових неможливо правильно організувати обліковий процес. Тому на даному етапі дослідження вважаємо за необхідне вивчення механізму здійснення лізингової операції за допомогою методу дедукції. Лізинг, розглядається нами, як сукупність взаємообумовлених майново-правових відносин. Із сукупності вказаних відносин необхідно виділити тих, хто здійснює ці відносин – суб’єктів лізингу; навколо чого вони складаються – предмет лізингу; умови взаємовідносин між учасниками – умови лізингової угоди (договору); також до даної сукупності слід віднести умови, в яких проходить становлення і розвиток лізингу, – правове регулювання. Класичному лізингу притаманний трьохсторонній характер взаємовідносин. Тому і більшість авторів називають трьох основних суб’єктів лізингових відносин: лізингодавця, лізингоодержувача та постачальника лізингового майна. Число учасників скорочується до двох, якщо продавець і лізингодавець є однією особою.
Набагато ширше тлумачиться в науковій літературі склад суб’єктів лізингової угоди. Роль (функції) лізингодавців виконують фінансово-кредитні установи, фінансово-лізингові компанії, філії та підрозділи виробників лізингового майна, державні та місцеві органи (комітети з управління майном, відділи маркетингу, комерційні банки). Так, Васильєв Н.М., Катирін С.Н., Лепе Л.І. [1] та Газман В. [2] виділяють серед суб’єктів лізингу банки, страхові компанії, гарантів. У процесі розвитку лізингових відносин з’являється нова ланка: посередники між основними учасниками: трастові компанії, страхові компанії, дилери, маклери, дистриб’ютори, агенти, – яких називають в своїх працях Горемикін В.А. [3] та Джуха В.М. [4]. Васильєв Н.М., Катирін С.Н., Лепе Л.І. [1] та Джуха В.М. [4] відокремлюють як суб’єкта лізингових відносин виробника лізингового майна. І лише Прилуцький Л. [5] називає інвестора, хоча в більшості випадків інвесторами виступають фінансово– кредитні установи.
Основними суб’єктами на ринку лізингових послуг, що виступають у якості лізингодавців, є лізингові компанії. До лізингових компаній відносяться усі фірми, які здійснюють лізингові операції. За характером своєї діяльності вони поділяються на вузькоспеціалізовані (як правило, мають справу з одним видом товару чи з товарами однієї групи) та універсальні (здають у лізинг різноманітні види основних засобів і при цьому надають лізингоодержувачу право розміщення замовлення і прийняття предмета угоди).
Лізингові компанії дуже рідко є незалежними, у більшості випадків вони виступають як філії або дочірні компанії промислових і торговельних фірм, банків і страхових товариств.
Упровадження банків на ринок лізингових послуг пояснюється по-перше тим, що лізинг є капіталомістким видом бізнесу, а банки основні накопичувачі грошових ресурсів. По-друге, лізингові послуги за своєю економічною природою тісно пов’язані з банківським кредитуванням і виступають своєрідною альтернативою останньому. При цьому банки контролюють і незалежні лізингові фірми, надаючи їм кредити.
В Україні лізингових компаній, що створені банками, на даний час найбільше, до них відносяться: лізингова компанія “Аваль-лізинг”, лізингова компанія “Укрексім-лізинг”, лізингове відділення банку “Надра”. Однак, лізингова діяльність указаних фірм значною мірою згорнута і не тільки у зв’язку з фінансовим станом банків узагалі, а й через те, що в сучасних умовах гостро стоїть проблема забезпеченості довгостроковими кредитними ресурсами та ліквідності [7.
До другої категорії лізингових фірм належать великі торговельні компанії, одним із видів підприємницької діяльності яких є лізингові операції (наприклад, ТОВ “Серго-Гамма-Лізинг”, ДП “Ханса Лізинг Україна”).
Набуває розвитку і заводський лізинг із наданням банківських кредитів під заставу техніки, яка продається. Таку форму започаткували ВАТ “Херсонські комбайни”, ВАТ “ХТО” з банком “Аваль”.
Серед міжнародних лізингових компаній, що діють на ринку України, можна назвати австрійські фірми “Sogelease Leasing Genssellschaft”, “CA Leasing” та фірму ФРН “Otto International Leasing” [6].
Також на ринку лізингових послуг України діють і комерційні фірми. За даними Всеукраїнської асоціації “Укрлізинг”, за період незалежності країни лізингові послуги надавались приблизно 130 компаніями, але з різних причин їх кількість скоротилась майже в чотири рази. Нині в Україні близько 30 офіційно зареєстрованих лізингових компаній, з яких успішно займаються лізингом менше 20, а компаній, що можуть надавати в лізинг техніку і устаткування аграрного профілю ще менше [8]. А.Оленчик, враховуючи дані Національного банку, називає цифри: 40 зареєстрованих лізингових компаній, із них 22 діючі [9, с. 8]
Так, серед комерційних лізингових компаній, що обслуговують сільськогосподарських товаровиробників, можна назвати СП ТОВ “Українська фінансово-лізингова компанія”, ЗАТ Лізингова компанія “Укрінкомлізинг”, ЗАТ “Українська сільськогосподарська лізингова компанія”, ТОВ “Перша Західно– Українська лізингова компанія” тощо.
Держава теж активно впливає на лізинговий бізнес: створюються лізингові компанії за участю державних чи муніципальних органів влади, які фінансуються за рахунок відповідних бюджетів. До таких фірм належать: ВАТ “Украагромашінвест”, ВАТ “Укртранслізинг”, ЗАТ “Укрдержлізинг”, і звичайно НАК “Украгролізинг”. Проте згадані компанії працюють практично як холдингові. За таких умов лізингові операції відсуваються на другий план, оскільки інші види діяльності приносять більше прибутків. Позитивним зрушенням у практиці діяльності НАК “Украгролізинг” є виділення державою 331 млн. грн. за видатками по лізингу та введення 30-відсоткової компенсації вартості складної сільськогосподарської техніки [10, с. 31].
На даний час 66% попиту на ринку лізингових послуг в Україні задовольняють національні лізингові компанії, 24 % – іноземні лізингові компанії, а 10% українського попиту на лізинг покривають лізингові брокери іноземних лізингових компаній, що не представлені в Україні [11, с. 28-29]. До недоліків у практиці проведення лізингових операцій вітчизняними лізинговими компаніями можна віднести те, що вказані фірми не забезпечують належне технічне обслуговування лізингового майна, не створюють сервісних центрів, що є обов’язковим у практиці іноземних країн. До того ж іноземні лізингові компанії надають основні засоби на умовах лізингу на більший строк та під нижчу лізингову ставку.
Великі лізингові компанії, які надають лізингові послуги в Україні, нарощують свої обсяги діяльності (табл. 1.), хоча цьому не сприяє складна економічна ситуація та відсутність пільг в оподаткуванні лізингової діяльності.

Таблиця 1. Обсяг лізингових послуг, наданих лізинговими компаніями, протягом 2001 – 2003 рр. (За даними річних звітів)
Таблиця 1. Обсяг лізингових послуг, наданих лізинговими компаніями, протягом 2001 – 2003 рр. (За даними річних звітів)


Для захисту прав лізингових компаній 4 червня 1997 року була зареєстрована добровільна громадська організація Всеукраїнська асоціація “Укрлізинг”, до якої на даний час входить близько 100 членів. Головними завданнями, які покликана вирішувати вказана організація, виступають: створення всеукраїнської інформаційної бази щодо питань лізингу; аналіз діючого законодавства і нормативних актів; організація обміну досвідом між українськими й закордонними суб’єктами лізингових відносин; захист інтересів членів асоціації.
У травні 2001 року була зареєстрована Міжнародна Академія Лізингу (МАЛ), яку заснували представники лізингових компаній, наукових та учбових закладів України, Республіки Білорусь та Республіки Молдова. Основною метою діяльності МАЛ є інформаційне, методичне, наукове, освітянське сприяння розвитку лізингу в Україні та інших країнах, обмін досвідом і розробка загальної стратегії країн-учасниць Академії, формування і участь у виконанні програм і проектів, які сприяють розвитку науково-технічного прогресу в області лізингу, а також сприяння в організації й проведенню конференцій, семінарів, лекцій, формуванні інформаційно-правової бази у сфері лізингу.
З 1956 року на міжнародній арені діє Міжнародна Фінансова Корпорація (МФК). МФК сприяє розвитку лізингу, поєднуючи технічну допомогу державам щодо питань лізингового законодавства з пошуком інвесторів та технічних партнерів, а також здійснює інвестиції у нові лізингові компанії. Мета МФК – створення й стабілізація лізингодавців різних країн. Указана корпорація прагне до заснування нових лізингових компаній і сприяє активним, конкурентоспроможним лізинговим фірмам у тих країнах, де лізинг уже існує.
Серед головних суб’єктів лізингу нами були названі юридичні особи, оскільки на законодавчому рівні в Україні було закріплено, що лізингодавцями можуть бути лише суб’єкти підприємницької діяльності, які передають право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу. Нова редакція Закону “Про фінансовий лізинг” значно розширила коло учасників лізингової угоди, оскільки тепер і фізичні особи, які не є суб’єктами підприємницької діяльності, зможуть виступати в якості продавця. У той же час, відповідно до Цивільного кодексу, фізичні особи можуть виступати в якості лізингодавців. У цьому разі відносини лізингу будуть регламентуватися не нормами Закону „Про фінансовий лізинг”, а Цивільним кодексом. На нашу думку, це є дуже слушним доповненням в існуюче законодавство, оскільки у власності особистих господарств перебуває нині 31% тракторів та 19% зернозбиральних комбайнів [12].
Також фізичні особи можуть виступати і лізингоодержувачами, що дозволяє їм використовувати предмет лізингу у своїй підприємницькій, науковій, освітній, благочинній, природоохоронній та іншій діяльності.
Попит на ринку лізингу формують лізингоодержувачі: юридичні особи всіх галузей народного господарства, а також окремі громадяни. Споживачі лізингових послуг повинні: забезпечувати високу норму та масу прибутку, мати достатню професійну та економічну підготовку, надійні гарантії платоспроможності.
Поведінка лізингоодержувачів у різних господарських ситуаціях та мотиви їхніх дій і цілей, які вони ставлять перед собою, дозволяють стверджувати про існування двох типів указаних суб’єктів лізингових відносин:
1) це суб’єкти, які за допомогою лізингу намагаються досягти декількох цілей: отримати високий дохід, затвердитися у суспільстві як самостійна вільна особистість, створити комфортні умови життя та побуту;
2) це суб’єкти, які не мають достатнього стартового капіталу. Вони прагнуть отримати максимум прибутку за рахунок нарощування об’ємів виробництва, провадять жорсткий режим економії, мало піклуються про умови праці та побуту, добиваються своєї мети в основному важкою виснажливою працею.
Ще одними суб’єктами лізингових відносин є посередники – професійні учасники лізингових операцій, які виступають у якості:
• представника клієнта перед іншими учасниками лізингових відносин;
• самостійного суб’єкта угод з постачальниками, який купує у них устаткування у власність з метою подальшої реалізації іншим клієнтам.
Серед посередників, що приймають участь у лізингових угодах, виділяють ряд професійно спеціалізованих підприємств з різноманітним колом прав та обов’язків.
На ринку України Законом “Про фінансовий лізинг” визначено і закріплено існування сублізингу, що дозволило значно розширити коло суб’єктів лізингової угоди. При цьому, права сублізингоодержувача визнані на рівні з правами лізингоодержувача. До того ж, законодавчо встановлено, що учасники конкретного лізингового договору мають можливість самостійно визначати кількість учасників.
Указані позитивні зрушення в законотворчому процесі дозволять (за рахунок збільшення якісного складу учасників та їхніх прав) розширити ринок лізингових послуг за допомогою зростання попиту та пропозиції на вказаний вид послуг. Також, відміна обов’язкової приналежності до суб’єктів підприємницької діяльності суб’єктів лізингової угоди, дозволяє стати учасниками лізингу бюджетні організації (школи, лікарні тощо) і цим самим створює умови для поліпшення фінансового стану бюджетної сфери.
Законодавчі зміни зачепили визначення й склад об’єктів лізингу. Тепер, майно, що передається в лізинг, визнається як предмет лізингу (а не як об’єкт). Предметом лізингу згідно оновленому Закону “Про фінансовий лізинг” може бути “неспоживча річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів” (ст. 3 п. 1). Виключення із цього правила складають: земельні ділянки та інші природні об’єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх, відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці).
Разом із тим, предмет лізингу має двояку природу – подвійний економічний зміст. Для лізингодавця затрати на придбання предмета лізингу – це затрати оборотного капіталу, які необхідні для здійснення лізингової діяльності. У лізингоодержувача предмет лізингу використовується як засіб праці, як основний капітал. Тобто предмет лізингу для власника (лізингодавця) за своїм змістом оборотний капітал, який здійснює кругооборот у натурально-речовій формі основного капіталу.
Визначення предмета лізингу є суттєвою умовою, без якої угода вважається недійсною. В умовах вітчизняного законодавства, до недавнього часу головною умовою приналежності об’єкта основних засобів до предметів лізингу полягала в обов’язковому використанні останніх для підприємницьких цілей. Тепер такої обов’язкової умови у законодавчому визначенні ми не спостерігаємо. Це дозволяє нам зробити висновок про те, що кількість основних засобів, які можуть бути передані у лізинг значно зросте. Так, за кордоном у лізинг передається майно, призначене для побутових потреб, особистого та сімейного користування, що обумовлене особливостями зарубіжного ринку легкових автомобілів та побутової техніки. В Україні ж до недавна предметами лізингу могли виступати лише легкові автомобілі для таксі.
Узагалі за кордоном лізинг з приватним особами та предметами особистого споживання досить поширений. Так, лізинг обладнання промисловості й будівництва найбільше розвинений у таких країнах: в Італії він складає 59,6% від загального обсягу лізингових послуг; Франції –53,4%; Іспанії – 46,9%; Австрії – 49,0%; Угорщині – 51%. Приватні лізингові послуги досить поширені у Німеччині – 53,5%, Великобританії - 53,5%, Нідерландах – 48,9%, Швеції –53,6%, Болгарії – 71,4%. Лізингові послуги з приватними користувачами у Швейцарії складають 49,8% від загального обсягу лізингових послуг, Ірландії –37%, Австрії – 31,7%, Угорщині – 20% [5]. Як бачимо, відміна обов’язкового використання предмета лізингу в підприємницькій діяльності, дозволить збільшити пропозицію на ринку лізингових послуг.
Важливим критерієм визначення майна, що може бути предметом лізингу на законодавчому рівні, є неспоживність речей у виробничому процесі. Прийнято, що неспоживані речі не втрачають своїх натуральних якостей у процесі використання, тобто по закінченню строку лізингу предмет має бути придатним до продажу або подальшої здачі в оренду. Цій вимозі відповідають основні засоби виробництва.
І.А.Ламикін [13, с. 72] під предметом договору фінансового лізингу розуміє майно, що не було у використанні. На нашу думку, вказана ознака значно скорочує кількість і різноманітність предметів лізингу, оскільки для сільськогосподарських товаровиробників нова закордонна техніка достатньо дорога, а вітчизняна не завжди відповідає тим технічним характеристикам, які хотілося б бачити, тому аграрії мають можливість брати у лізинг не нову техніку, але за прийнятною ціною.
На даний час серед видів лізингового майна, що користується попитом у вітчизняних сільськогосподарських товаровиробників, основну частину займає техніка. Продаж нової вітчизняної техніки переважно здійснюється через НАК „Украгролізинг” та ВАТ „Лізингова компанія Украгромашінвест”. Значним попитом на техніку, що надходить за договорами фінансового лізингу, користується техніка виробництва „Ростсельмаша”, зокрема комбайни „Дон– 1500”. Російські комбайни порівняно з комбайнами інших країн-виробників відрізняються відносно низькими цінами.
Як видно з рис. 1, в умовах дефіциту фінансових ресурсів головним критерієм при виборі техніки аграріями – її ціна і традиційність, другорядні – якість та технологічний рівень [14, с. 21].

Рис.1  Загальна кількість замовлених комбайнів за договорами фінансового лізингу (за даними НАК
Рис.1 Загальна кількість замовлених комбайнів за договорами фінансового лізингу (за даними НАК


У світовій практиці лізингових відносин, предметами лізингу можуть бути цілісні майнові комплекси підприємств та їх структурні підрозділи. Ми вважаємо, що закріплення даної норми у законодавстві дозволило б зупинити занепад великих виробничих підприємств та розпочати відновлення їх виробничих потужностей, за умови придбання майнових комплексів у лізинг справжніми реальними товаровиробниками.
У Росії до лізингового обороту можуть бути залучені в якості предметів лізингу права на інтелектуальну власність (“ноу-хау”, ліцензійні права, права на товарні знаки, марки, програмне забезпечення), матеріальні цінності, які необхідні в період проведення монтажних робіт. Дане твердження заслуговує на увагу, оскільки поповнення складу предметів лізингу нематеріальними активами дозволить лізингодавцям збільшити пропозицію на ринку лізингових послуг і тим самим забезпечити лізингоодержувачів необхідними активами при обмеженості фінансових ресурсів. Включення до складу предметів лізингу матеріальних цінностей, які необхідні в період проведення монтажних робіт, призведе до збільшення вартості предмета лізингу, але дозволить лізингоодержувачам зменшити фінансове навантаження у перший рік дії лізингової угоди.
Складовими лізингових відносин виступають: окреслення кількості суб’єктів та визначення предмета лізингової угоди. Проте, коли і лізингодавець, і лізингоодержувач визначилися у відношенні інших суб’єктів та предмета лізингової угоди, постає проблема визначення оптимальних договірних умов, які будуть задовольняти всіх учасників лізингової угоди.
Лізинг як форма інвестування основного капіталу став застосовуватися у сільському господарстві з середини 90-х років. Проте, ще й до цього часу відсутнє належне наукове методологічне й методичне обґрунтування найважливіших параметрів лізингової угоди, до яких належать:
• процентна ставка винагороди лізингодавця;
• строк дії лізингової угоди;
• розмір авансового платежу;
• кількісний і вартісний розмір застави;
• торговельна надбавка до вартості предмета лізингу.
На даний час склалася неоднозначна ситуація на ринку лізингових послуг: в умовах відсутності дієвої конкуренції лізингові компанії диктують свої умови лізингоодержувачам при укладенні лізингових угод. Основні договірні моменти у діяльності деяких лізингових компаній, які здають у лізинг техніку і обладнання сільськогосподарського призначення, представлені у табл. 2. [15].
Як бачимо, характерною особливістю діяльності вітчизняних лізингодавців є занадто жорсткі умови надання необхідної аграріям техніки на умовах лізингу. Це насамперед стосується високого рівня авансового платежу та вимоги лізингодавців щодо надання аграрним підприємством високоліквідної застави (в окремих випадках основні фонди аграрних підприємств заставляються у пропорції до вартості лізингової угоди як 4 до 1), і це при тому, що сам предмет лізингу виступає заставою. Головною причиною таких умов є те, що вимоги до мінімального розміру авансового внеску і розміру застави ставлять перед лізингодавцями вітчизняні банки, що у свою чергу відбивається на економіці лізингоодержувачів. До того ж, майже всі лізингодавці, крім лізингової маржі (середньо галузева норма 2-5% в гривнях на залишок основного боргу [16]), включають до лізингових платежів таку статтю, як послуги компанії (про що буде докладніше описано нижче).

Таблиця 2. Основні параметри лізингових угод  (на прикладі існуючих лізингових компаній)
Таблиця 2. Основні параметри лізингових угод (на прикладі існуючих лізингових компаній)

*за умови відсутності в структурі лізингового платежу частини, яка компенсується банківській установі за залучення кредитних ресурсів

Отже, визначення основних параметрів лізингової угоди та обґрунтування її складових частин є дуже важливим як для лізингодавців, так і для лізингоодержувачів. Головними спірними питаннями між сторонами лізингової угоди виступають: строк дії договору, розміри авансового внеску та лізингових платежів.
До недавнього часу, строк дії угоди фінансового лізингу регламентувався законодавством і дорівнював періоду, за який мало бути відшкодовано не менше 60% вартості предмета лізингу. На даний час мінімальний строк дії договору фінансового лізингу встановлено в один рік. Суперечки про закріплення на законодавчому рівні чи відміну мінімального строку лізингової угоди ведуться між науковцями і практиками, між лізингодавцями й лізингоодержувачами.
На нашу думку, якщо законодавчо не передбачити мінімального строку лізингової угоди (один рік це дуже короткий строк), то лізингодавці як монополісти на ринку лізингових послуг диктуватимуть не лише умови щодо розміру авансу, торговельної надбавки, винагороди лізингодавцю (як це зараз має місце), але й щодо строку угоди, зводячи його до мінімального, з метою мінімізації ризику і прискорення обороту авансованих ними коштів. Доречно зауважити, що протягом останніх років лізингові компанії в основному орієнтувалися на укладання короткострокових і, по суті, сурогатних угод, в яких були елементи розстрочки, товарного кредиту та часткового лізингу.
Скорочення терміну дії лізингової угоди тягне за собою істотне збільшення виплат лізингоодержувачів у зазначені короткі терміни, що згубно позначається на їх фінансовому становищі. Відмова від регламентації мінімального строку лізингової угоди не узгоджується з практикою ведення лізингового бізнесу в ряді країн, що займають лідируючі позиції у світі за масштабами надання лізингових послуг. Наприклад, у ФРН мінімальний строк лізингової угоди законодавчо встановлюється на період, за який погашається 40-60% первісної вартості предмета лізингу (залежно від його виду). У США угода фінансового лізингу укладається на повний строк корисного використання предмета лізингу або на більшу частину його життєвого циклу. У Великобританії угода фінансового лізингу визнається такою, коли на початок дії договору поточна вартість мінімальних лізингових платежів, включаючи перший внесок, перекриває не менше 90% вартості предмета лізингу.
Тому, встановлення на законодавчому рівні мінімального строку дії лізингової угоди залежно від строків амортизації предмета лізингу на рівні 50-60%, дозволить уникнути великого фінансового навантаження на економіку лізингоодержувачів та зменшити тиск лізингодавців щодо диктату умов договору, хоча й зробить лізингові угоди більш ризикованими для лізингодавця з огляду на строковість повернення авансованих коштів.
Також, у більшості випадків (табл. 1.), лізингові угоди укладаються при наданні лізингоодержувачами додаткової застави, при тому що предмет лізингу заставляється на користь лізингодавця. Наявність застави за нашим переконанням, практично унеможливлює проникнення лізингу у сферу малого та середнього бізнесу, чим значно ускладнює розвиток лізингових послуг. Аграрним підприємствам дуже важко забезпечити ліквідною заставою всю вартість лізингової угоди, тому для них є прийнятним варіант частково забезпеченого лізингу.
Лізинговий платіж є іншим головним параметром лізингової угоди, визначення величини якого є важливим і для лізингодавця, і для лізингоодержувача. Основу економічних взаємозв’язків між лізингоодержувачем та лізингодавцем у процесі реалізації лізингових відносин створюють лізингові платежі, котрі відображають відносини власності, права користування та реалізації засобів виробництва.
Під лізинговими платежами розуміють виплати лізингодавцеві, які здійснює лізингоодержувач за надане йому право користування лізинговим майном, іншими словами – це плата за лізинг. Лізингові платежі є тим механізмом, за допомогою якого лізингодавець повинен відшкодувати свої фінансові витрати на придбання майна і отримати прибуток.
При визначенні складу лізингових платежів необхідно уточнити, про який лізинг ідеться. Адже з точки зору прав та обов’язків сторін оперативний та фінансовий лізинг істотно відрізняються. В умовах останнього лізингові платежі повніші, тому ми будемо розглядати їхній склад при фінансовому лізингу.
Визначенням видів і якісного складу лізингових платежів, а також обґрунтуванням методики їхнього розрахунку займалися багато вчених, серед яких можна назвати: Андрійчука В.Г., Багера Л.[17], Газмана В.Д. [18], Горемикіна В.А. [19], Зоренка А.С., Резніченка В.Н. [20], Кабатову Е.В. [21], Кочеткова В.Н., Краеву Е.В., Кочеткову О.В. [22], Лещенка Н.І. [23], Лозову Т., Керчет В. [24], Прилуцького Л. [25], Унковську Т.Е., Сосюра Ю.В. [15], Шевченкову Л. [26], Штельмаха В. [27] та інших.
Методологічною основою визначення розміру лізингового платежу слід вважати розподіл грошових (фінансових) потоків, які створює лізингоодержувач в процесі використання предмету лізингу та дозволяє одночасно поєднати інтереси власника та орендаря.
При цьому необхідно враховувати економічне обґрунтування лізингових платежів, що має включати такі складові:
• техніко-економічні показники предмета лізингу;
• термін його окупності;
• можливості аграрного підприємства використовувати методи нарахування амортизації (у тому числі і прискореної);
• процентну ставку банківського кредиту;
• податкові пільги;
• сезонність виробництва;
• особливості формування фінансових потоків господарюючих суб’єктів.
Склад лізингових платежів відображено у ст. 16 Закону України “Про фінансовий лізинг”, із змінами та доповненнями від 11.12.2003р. №1381-IV. Проте на укладачів договору українськими законодавцями покладається з’ясування всіх тонкощів, про що свідчить запис: “інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу” [28]. У Росії подано більш повну інформацію про якісний склад лізингових платежів у “Методичних рекомендаціях по розрахунку лізингових платежів”, затверджених Міністерством Економіки Російської Федерації від 16.04.96 р.
До складу платежів фінансового лізингу відносяться [28]:
• сума, яка відшкодовує повну (або близьку до неї) вартість лізингового майна;
• сума, яка виплачується лізингодавцем за кредитні ресурси, використані ним для придбання майна за лізинговим договором;
• сума, яка виступає як винагорода лізингодавцю, за отримане в лізинг майно (лізингова маржа);
• інші витрати лізингодавця, передбачені лізинговим договором (навчання персоналу, технічне обслуговування лізингового майна, ремонт тощо).
Крім того, у лізингових платежах слід врахувати податок на користування автомобільними дорогами, податок на придбання автотранспортних засобів, якщо в лізинг будуть передані автотранспортні засоби.
До того ж, до недавнього часу відшкодовування страхових платежів за договором страхування предмета лізингу, якщо майно застраховано лізингодавцем, було обов’язковою частиною лізингових платежів. Варто зауважити, що раніше відповідні ризики безумовно підлягали страхуванню. На даний час предмет лізингу та пов’язані з ним ризики підлягають страхуванню, якщо обов’язковість цього встановлено або законом, або договором. Тому, страхові відсотки як складові лізингових платежів прямо не зазначені у ст. 16 Закону “Про фінансовий лізинг”. Разом із тим, фінансуючи сільськогосподарські лізингові проекти, в окремих випадках (якщо це передбачено договором лізингу), банки можуть вимагати в якості застави майбутній урожай, який у свою чергу повинен бути застрахований. Тому автоматично до складу лізингових платежів можуть включатися і витрати на страхування урожаю (до 10% страхової суми) [16, с. 100].
У процесі здійснення лізингової угоди визначається не лише розмір лізингових платежів, а і їх форма, спосіб і періодичність сплати, метод нарахування. Тому в економічній практиці всі лізингові платежі класифікуються відповідно до ознак, які представлено в табл. 3


Таблиця 3 Класифікація лізингових платежів
Таблиця 3 Класифікація лізингових платежів


На нашу думку, для сільськогосподарських товаровиробників найсприятливішим є організація сплати лізингових платежів у змішаній або компенсаційній формі.
До того ж, строк виплати лізингових платежів і період реалізації основної продукції аграрних підприємств повинні бути максимально наближені один до одного, оскільки цінові коливання можуть значною мірою впливати на фактичну вартість лізингової угоди та можливість лізингоодержувача своєчасно розрахуватися з лізингодавцем. Сільськогосподарська продукція має найнижчу ціну восени, а врожай збирають один раз на рік, тому строками сплати лізингових платежів найкраще призначити кінець поточного року або перший квартал наступного з періодичністю сплати – один раз на рік, звичайно за інших сприятливих умов господарювання (належних місць зберігання продукції, наявності достатнього попиту на продукцію тощо).
При розрахунках за лізинговими угодами доцільно було б застосовувати практику форвардних або ф’ючерсних контрактів. Укладення форвардного контракту гарантувало б аграрному підприємству реалізацію продукції в установлені лізинговим договором строки за раніше обумовленою ціною. Це дало б можливість гарантувати лізинговій компанії отримання прогнозованої кількості коштів, а аграрному підприємству не втратити на заниженні ціни. Проте в умовах нерівних партнерських відносин, лізингова компанія може вимагати від лізингоодержувача встановлення ціни, нижчої за ринкову. Тому при укладенні лізингової угоди, умови якої передбачають розрахунок на основі компенсаційних платежів, доцільно було б використовувати механізм ф’ючерсних контрактів. При настанні строку чергового платежу, суб’єкти лізингової угоди опиняються на однакових умовах, де на процес ціноутворення не може вплинути жоден із них. В цій ситуації спрацьовує механізм підприємницького ризику. У випадку зниження ціни, аграрне підприємство повинне передати лізингодавцю більшу кількість продукції і втратити відповідну цій кількості суму виручки; у випадку підвищення – передати меншу кількість продукції і мінімізувати свої втрати при розрахунках із лізинговою компанією.
Розглянемо докладніше якісний склад лізингових платежів і з’ясуємо, за яких умов його величина буде найбільш оптимальною для лізингоодержувача та лізингодавця.
У зв’язку з тим, що із зменшенням заборгованості за кредитом, отриманим лізингодавцем на придбання майна, зменшується розмір плати за кредит, а також зменшується розмір комісійної винагороди лізингодавця (якщо ставка винагороди встановлена сторонами у відсотках до невиплаченої частини вартості майна), розрахунок лізингових платежів доцільно здійснювати у такій послідовності:
• розраховуються розміри лізингових платежів по роках протягом дії лізингової угоди;
• розраховується загальний розмір лізингових платежів за весь строк лізингового договору, як сума платежів по роках;
• розраховуються розміри лізингових внесків у відповідності з обраною сторонами періодичністю внесків, а також погодженими ними методами нарахування й способами виплати.
Розрахунок загальної суми лізингових платежів розраховується за такою формулою:

ЛП = АВ + ПК + КВ + ДП + ПДВ,

де: ЛП – загальна сума лізингових платежів; АВ – сума амортизаційних відрахувань, яка належить лізингодавцю в поточному році; ПК – плата за кредитні ресурси, які використані лізингодавцем для придбання лізингового майна; КВ – комісійна винагорода лізингодавця; ДП – плата за додаткові послуги лізингодавця, передбачених лізинговим договором; ПДВ – податок на додану вартість, який виплачується лізингоодержувачем на вартість предмета лізингу. Кожну із названих складових представленої формули можна відобразити за допомогою математичних виразів.
Відповідно до формули, балансова вартість майна визначається у порядку, що передбачений діючими правилами бухгалтерського обліку. Щодо норми амортизаційних відрахувань, то Законом “Про фінансовий лізинг” визначено, що договором лізингу може передбачатися прискорена амортизація предмета лізингу.
Отже, вказана величина амортизаційних відрахувань по роках дії лізингової угоди буде залежати від обраного методу нарахування амортизації лізингодавцем. До того ж, від обраного методу буде залежати і середньорічна вартість предмета лізингу для розрахунку лізингової маржі та плати за кредитні ресурси. Лізингодавець звичайно буде зацікавлений у найшвидшому відшкодуванні вартості лізингового майна, а тому найвигіднішим для нього буде метод прискореної амортизації. Для лізингоодержувача вказаний варіант буде найменш прийнятним, оскільки збільшить фінансове навантаження на його економіку в перші роки дії лізингової угоди, найсприятливішим для нього, буде застосування прямолінійного методу нарахування амортизації.
Використовувати формулу доцільно лише у випадку щомісячних, щоквартальних чи піврічних платежів. У випадку сплати лізингових платежів один раз на рік, доцільніше буде розраховувати не середньорічну залишкову вартість майна
а її величину на кінець поточного чи початок наступного року. Пояснити це можна тим, що за умови щорічних лізингових платежів кошти перебувають у розпорядженні лізингоодержувача довше, ніж при місячних чи квартальних платежах, і, відповідно до економічної закономірності зміни вартості грошей у часі, лізингоодержувач повинен сплачувати лізингові платежі за більший період.
За умов недостатньо розвинутого ринку лізингових послуг і відсутності конкуренції між лізингодавцями, останні як монополісти встановлюють високу лізингову маржу (що виступає складовою частиною лізингових платежів), рівень якої нерідко перевищує відсотки за банківським кредитом. Питання, якою має бути лізингова маржа, залишається малодослідженим: не розроблено методологічні підходи до встановлення її мінімального рівня для лізингодавця і прийнятного рівня для лізингоодержувача. Є всі підстави вважати, що винагорода лізингодавцю не повинна бути меншою за депозитний відсоток, який установлює фінансова установа на довгострокове розміщення фінансових ресурсів на депозитних рахунках. Адже таке розміщення фінансових ресурсів – одна з найдоступніших альтернатив, що легко може бути реалізована лізингодавцем як суб’єктом ринку на противагу укладенню лізингового договору. У той же час, сільське господарство розглядається як більш ризикована галузь (порівняно з іншими) для довгострокового інвестування, тому зрозуміло, що для лізингодавця ризик недоодержання очікуваної вигоди від укладання лізингової угоди є більшим порівняно з ризиком розміщення коштів на депозитному рахунку. Отже, буде логічним очікувати, що лізингова маржа перевищуватиме депозитний відсоток. Величина цього перевищення залежатиме від конкуренції на ринку лізингових послуг та попиту на них.
Якщо звернутися до встановлення оптимального розміру лізингової маржі для лізингоодержувача, то можна стверджувати, що останній буде намагатися встановити рівень винагороди лізингодавця на найнижчому рівні. І це очевидно, оскільки лізингова маржа є платою за лізинг. Для потреб лізингоодержувача, рівень лізингової маржі повинен мати такий розмір, щоб лізинг міг конкурувати з банківським кредитом, який виступає альтернативним напрямком залучення інвестицій в основний капітал.
Вважаємо за потрібне, звернути увагу на наявність чи відсутність авансового платежу, який прямо не включається до складу лізингових платежів. У той же час, розмір авансу, що сплачує лізингоодержувач, опосередковано впливає на розмір таких складових лізингових платежів: амортизаційних відрахувань, лізингової маржі та плати за кредитні ресурси.
Авансовий платіж дає можливість лізингодавцю: використання його як застави й гаранта зобов’язань лізингоодержувача; отримання прибутку від інвестування цих коштів в інший лізинговий проект; отримання відсотків по депозитному вкладу, якщо одержаний аванс розмістити на депозитному рахунку; зменшення потреби в кредиті, що підвищує можливість отримання прибутку за рахунок економії на сплаті відсотків за кредит.
Для лізингоодержувача авансові внески, за своїм економічним змістом, виступають операцією по кредитуванню лізингодавця, яка обертається для сільськогосподарського підприємства недоотриманням доходу, мінімальна величина якого є еквівалентною річній сумі депозитного прибутку. До того ж, авансові внески підприємство-лізингоодержувач могло б використати для інших господарських потреб (розширення виробництва, збільшення потужностей тощо). Також авансовий платіж разом із лізинговими платежами значно збільшують суму грошових виплат протягом першого року дії лізингової угоди і тим самим ускладнюють фінансовий стан лізингоодержувача. Одночасно, авансовий платіж для лізингоодержувача носить і позитивні моменти: авансовий платіж зменшує щорічні суми лізингових платежів за рахунок сплати менших сум основного боргу (вартості предмету лізингу), а також зменшує суму лізингової маржі, що зумовлено звуженням бази для її нарахування.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Васильев Н.М., Катырин С.Н., Лепе Л.Н. Лизинг как механизм развития инвестиций и предпринимательства. – М.: ДеКА, 1999. – 280 с.
2. Газман В.Д. Лизинг: теория, практика, коментарии. – М.: Фонд “Правовая культура”, 1997. – 416 с.
3. Горемыкин В.А. Основы технологи лизинговых операцій: учебное пособие. – М.: Ось-89, 2000. – 512 с.
4. Джуха В.М. Лизинг. Серия “Учебники, учебные пособия” – Ростов на Дону: “Феникс”, 1999. – 320 с.
5. Прилуцкий Л. Мокрый, чистый, классический…Виды лизинга в соответствии с мировой практикой // Лизинг-ревю. – 1997. – № 2-3. – С. 24 –29.
6. Ляхова О.О. Суб’єкти ринку лізингових послуг в Україні // Фінанси в Україні. – 2000. – №11. – С.64 – 67.
7. Артиш В.І. Лізинг в інвестуванні сільського господарства України // Економіка АПК – 2002. – №1. – С.83 – 86.
8. Щебликіна І.О. Розвиток лізингових відносин в агропромисловому комплексі України // Економіка АПК. – 2002. – №11. – С. 95 – 97.
9. Оленчик А. Небанковский финансовый сектор в Украине: состояние и прио-ритеты дальнейшего развития // Финансовые услуги. – 2002. – № 11-12. – С.8 – 17.
10. Cитник В.П. Формування і реалізація державної політики розвитку матеріально-технічної бази в Україні. – АгроІнКом. – 2003. – № 3- 4. – С.24 – 33.
11. Вишняков И. Нужно помочь лизингу преодолеть барьеры ! // Финансовые услуги. – 2002. – № 5-6. – С.28 – 29.
12. Ярославський О. Ринок складної сільськогосподарської техніки в Україні: пер-спективи розвитку // Проект “Аграрна політика для людського розвитку”.– 2002.– №8. – С.1 – 6.
13. Ламыкин И.А. Бухгалтерский учет. Учебник. – М.: Информационно – издательский дом «Филинъ», Рилант, 2000. – 520 с.
14. Ярославский А. Сельское хозяйство рассчитывает на развитие лизинга // Финансовые услуги. – 2002. – № 5-6. – С. 20 – 25.
15. Смогоринський О.В. Лізинг: головне не володіти, а експлуатувати // Час відродження. – 2002. – №8(33). – С.156 – 158.
16. Радіоненко О.М. Стан та перспективи розвитку лізингу в сільському господарстві України // Економіка АПК. – 2003. – №4. – С. 98 – 103.
17. Андрійчук В.Г., Бауер Л. Менеджмент: прийняття рішень і ризик: Навчальний посібник. – К.: КНЕУ, 1998. –316 с.
18. Глушков И.Е. Бухгалтерський учет на современном предприятии. Эффективное пособие по бухгалтерскому учету. – Новосибирск: фирма “Экор”, 1996. – 385 с.
19. Горемыкин В.А. Основы технологи лизинговых операцій: учебное пособие. – М.: Ось-89, 2000. – 512 с.
20. Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №1.
21. Ілляш Л. Оренда (лізинг) у Законі „Про оподаткування прибутку підприємств” // Головбух. – 2003. – №9(215) – С.32 – 38.
22. Конвенция УНИДРУА “О международном финансовом лизинге”, принятая 28.05.98г. в Оттаве.
23. Левкович А.О. Определение рациональной структуры лизинговых платежей / /Лизинг-ревю. – 2002. – № 6. – С. 9 – 14.
24. Лещенко М.И. Основы лизинга: Учебное пособие. – М.: Финансы и статистика, 2000. – 336 с.
25. Огійчук М.Ф., Панченко Л.Г., Сколотій Л.О. Удосконалення форм бухгалтерського обліку в аграрних підприємствах // Формування ринкової економіки: Зб. наук. праць. – Спец. вип.: Удосконалення економічної роботи на сільськогосподарських підприємствах в умовах перехідної економіки. – К.: КНЕУ, 2003. – С. 470 – 475.
26. Фрейдлин И., Маклашкин С. Исследование влияния отдельных составляющих лизингового платежа на его величину // Лизинг-ревю. – 2001. – №3. – С.17 – 19.
27. Хоменко Я. Планирование и контроль капиталовложений. – М.: Экономика, 1987. – 190 с. – С. 105 – 148.
28. Закон України “Про лізинг” від 16.12.97 р., зі змінами і доповненнями від 11.12.03 р. №1381 – IV // Голос України. – 2004. – № 1