Анализ финансовой отчетности

Вексель.

Успішне реформування народного господарства потребує налагодження управлінського процесу на макро- і мікрорівнях. Створюючи управлінську інформаційну базу на рівні окремих суб’єктів господарювання, бухгалтерський облік повинен давати обґрунтовані відповіді на питання економіко-правового характеру. Без розкриття інформації про вексельні операції бухгалтерський облік не буде повним і таким, що відповідає інформаційним потребам зацікавлених сторін, серед яких – власники, акціонери, кредитори, управлінці, контрагенти. Ринкові умови господарювання викликали необхідність переосмислення теоретичних і методичних підходів до управління підприємством, зокрема бухгалтерського обліку і, передусім, до обліку операцій з векселями. Процес дослідження в кожній конкретній галузі знань розпочинається з уточнення основних понять і наукової термінології. Будь-яке наукове вивчення об’єктів потребує уточнення основних термінів.
Бухгалтерський облік оперує термінами й поняттями, які формувалися століттями. Разом з тим терміни в бухгалтерському обліку нерідко суперечать сучасному теоретичному рівню наукових узагальнень, тому виникає необхідність в уточненні, систематизації та впорядкуванні знань про них за певними ознаками.
Вексель з моменту виникнення був тісно пов’язаний з операцією розміну грошей. Зберігаючи історичну назву, вексель змінив свою роль. Сучасний термін “вексель” вже більше не виконує свого початкового завдання. С.Н. Бервено і В.Л. Яроцький пишуть, що “він “тримається” не тому, що вдалий, а тільки в силу історичних традицій. Етимологія цього слова і пов’язані з ним історичні спогади не повинні дезорієнтувати дослідників при обговоренні сучасної ролі векселя”.
Визнання в бухгалтерському обліку векселя як однієї чи іншої категорії впливає на його відображення на рахунках, тоді як економічне визначення векселя не впливає на його визнання. Проте для бухгалтерського обліку важливим є однозначне трактування поняття “вексель”.
Григор’єв П.Р. у 1925 р. писав, “Щоб краще уявити собі економічне значення векселя, необхідно підкреслити наступні його заслуги в області кредитного обігу. Вексель може виступати інструментом кредиту, платіжним засобом, необхідним елементом існування самого кредиту і всієї кредитної системи, що вказує на його важливість та необхідність участі у справі розвитку торговельної діяльності країни й зміцнення ринку”.
Визначення функцій векселя дає більш повне уявлення про загальні закономірності його застосування і властивості. Розглянемо функції, які виконує вексель.
Сьогодні вексель виступає складним розрахунково-кредитним інструментом, здатним виконувати функції як засобу платежу і кредитних грошей, так і функції цінного паперу, і в якості цінного паперу може виступати об’єктом різних угод (застави, міни, купівлі-продажу тощо).
Горєлов В. стверджує, що “вексель – поєднання різних властивостей – це і цінний папір, і боргове зобов’язання, і кредитні гроші”.
Однак для учасників вексельної операції ці функції ніколи не бувають однаково значимими: в кожному конкретному випадку вексель потрібен їм або в якості фінансових вкладень, або в якості розрахункового засобу.
Слід зазначити, що поняття “розрахунки” й “платежі” і, відповідно, “розрахунковий засіб” чи “платіжний засіб” не мають в економічній і юридичній літературі однозначних трактувань. Вважаємо коректним відносно векселя використання терміну “розрахунковий засіб”.
Повернувшись до функцій векселя, зазначимо, що однією з найважливіших функцій векселя є кредитна, оскільки вексель документально оформлює кредитні правовідносини. Купуючи товар і видаючи вексель, векселедавець тим самим відстрочує оплату за цей товар, бере на себе боргове зобов’язання і купує товар у кредит. На думку А.В. Демківського, оформлення короткострового кредиту є провідною функцією векселя.
Як зазначав С.М. Барац, “Если общепризнанная истина такова, что кредит – душа промышленности, то вексель, несомненно, – лучший представитель кредита”. Вексель, зокрема як кредитний засіб, сприяв розвитку кредитування, тобто розвитку промисловості. В той же час вексель може бути за допомогою врахування досить швидко перетворений на гроші. При цьому по мірі передачі векселя під час індосаменту його кредитна здатність лише зростає.
Вексель допомагає вирішити проблему нестачі оборотних коштів і високої вартості кредитних ресурсів . Швидкість стягнення боргу, легкість передачі самого векселя як цінного паперу, а також деталізована формальна процедура оформлення надають векселю суттєвих переваг у процесі кредитування.
Від початку свого існування вексель виконував функції переказу грошових коштів, слугував для переміщення коштів, що за умов територіального розмежування держав та великої кількості різних грошових систем було пов’язано з розміном грошей. Саме ця остання особливість і зумовила назву векселя. Останнім часом вексель втратив своє початкове значення, що пояснюється появою чеків, поштових і телеграфних переказів, електронної пошти тощо. Проте і на сучасному етапі він залишається важливим засобом у міжнародних торговельних та фінансових розрахунках.
Розрахункова функція є другою важливою функцією векселя, завдяки якій вексель виступає в ролі розрахункового засобу, виступаючи кредитною формою грошей, коли покупець певного товару, видаючи вексель для розрахунку за поставку цього товару, бере на себе зобов’язання оплатити поставку, втілюючи це зобов’язання у вексельній формі.
В економічній літературі цю функцію називають платіжно-дисконтною.
При цьому обіг векселя може суттєво прискорити розрахунки, оскільки в умовах розвинутого комерційного обороту вексель (до того, як він буде сплачений) проходить через багатьох власників (через індосування), погашаючи їхні грошові зобов’язання та зменшуючи потребу в готівкових коштах. Найповніше функція векселя як розрахункового засобу реалізується тоді, коли він передається у сплату за безповоротним передавальним написом чи шляхом безпосереднього вручення.
Так як вексель виконує ряд функцій, притаманних грошам, він одночасно виступає засобом розрахунку і зобов’язанням, що є однією з основних особливостей і характеристик векселя.
Дж. Хікс в книзі “Вартість капіталу” писав: “Короткострокові векселі… є не повністю досконалими грошима, але в той же час досить близьким замінником грошей”.
Дійсно, вексель не є грошима, тому що:
– його видача не погашає зобов’язання, у виконання якого він був виданий;
– він не є обов’язковим до прийняття, оплата з його допомогою може бути здійснена лише за умови згоди одержувача (ремітента).
Деформація функції векселя в напрямі його переважного використання як розрахункового засобу перешкоджає його застосуванню за призначенням як елементу комерційного кредиту, а отже, заважає оздоровленню та зміцненню фінансового стану підприємств. Недостатній розвиток комерційного кредиту, а також відсутність конкуренції з його боку банківському кредитуванню є однією з причин надто високих відсоткових ставок. Тому поширення вексельного обігу повинно створювати належні умови для здійснення розрахунків.
На сьогодні в Україні розрахунково-платіжна функція векселів суттєво витіснила функцію знаряддя кредиту й стає провідною. Про це свідчить, зокрема, застосування векселя для заліку взаємних вимог, зменшення несплат, побудови розрахунково-платіжних ланцюжків, для чого створюються спеціальні установи. Реалізація розрахунково-платіжної функції наближує вексель до дійсних грошей, перетворюючи його на грошовий сурогат. Таким чином, можна дійти висновку, що вексель має деякі властивості грошей і певною мірою є дійсними грошима. Вживання поняття “сурогат” не принижує значущості векселя, а навпаки, – підкреслює його універсальність.
Переврахування векселя реалізує його третю функцію – засобу рефінансування та кредитно-грошового регулювання. Комерційні банки, враховуючи векселі клієнтів, можуть з метою регулювання поточної ліквідності здійснити переврахування свого портфелю векселів у центральних банках (які існують практично у всіх державах; в Україні – Національний банк України), які визначають відсоткову ставку (ставку рефінансування), а також конкретні вимоги до якості векселів, що підлягають переврахуванню, та до банків, які його здійснюють.
Механізм взаємовпливу пропозиції позичкового капіталу і рівня відсоткової ставки на ринку позик вперше запропонував Г. Торнтон у своїй праці “Природа вексельного кредиту Великої Британії” (1802 р.) – відомій праці з теорії грошей, написаній у період становлення класичної економічної науки.
Залежно від пріоритетів економічного розвитку господарства, Національний банк може змінювати умови дисконтної політики і таким чином впливати на кон’юнктуру ринку векселів. В Україні Національний банк практично не використовує механізм переврахування векселів.
Інвестиційна функція векселя передбачена Законом України “Про інвестиційну діяльність” від 18.09.1991 р. №1560-ХІІ, де зазначено, що цінні папери визнаються об’єктом інвестування. Купуючи за грошові кошти вексель, підприємство фактично здійснює інвестиції, сподіваючись в результаті реалізації прав, що містяться у векселі, одержати в майбутньому економічну вигоду, отримавши інвестиційний доход.
Наведені функції векселів дають підставу вважати, що без широкомасштабного впровадження вексельного обігу функціонування економіки буде нижчим на порядок за рівнем ефективності.
При визначенні поняття векселя виникають ускладнення, які значною мірою обумовлені тим, що вексель є подвійним явищем. Подвійність векселя можна розуміти по-різному.
1. Подвійність в конструкції паперів. Наявні дві різні вексельні моделі, тобто існують два види векселя: переказний і простий. Обидва ці різновиди векселя виконують одні й ті ж функції і мають однакову економічну природу, а відмінності, що існують між ними, зникають у процесі обігу векселя. До того ж, вексель “у чистому вигляді” на практиці зустрічається досить рідко, тому що в більшості випадків він ускладнений авалем і індосаментами.
2. Вексель – це цінний папір, класична ж конструкція цінного паперу включає в себе два основних елементи: речовий і зобов’язальний (формальний і змістовний). Вперше ця теорія була висунута відомими російським вченим-юристом Г.Ф. Шершеневичем, відповідно до якої, кожен цінний папір має “подвійне значення” – матеріальне і формальне.
В юридичній природі дуалізм векселя проявляється у тому, що:
а) вексель – це документ встановленої форми, цінний папір (інструмент здійснення фінансових вкладень, один з видів майна в балансі підприємства);
б) його сутність становить зобов’язання, яке пов’язує векселедавця з вексельним кредитором (одна з форм договору позики; спосіб оформлення дебіторсько-кредиторської заборгованості).
При визначенні поняття “вексель” формулюються певні вимоги до законодавства, яке регулює обіг цього інструменту.
З прийняттям П(C)БО для цілей бухгалтерського обліку важливо знати, в якості якого об’єкту виступає вексель: у вигляді цінного паперу (фінансової інвестиції) чи боргового зобов’язання (для векселедержателя – дебіторська заборгованість, для векселедавця – кредиторська заборгованість). Подвійна природа векселя є причиною диференційного відображення господарських операцій з обліку векселів на рахунках бухгалтерського обліку (рис. 1).

Рис. 1. Фактори, що впливають на порядок відображення вексельних операцій в бухгалтерському обліку
Рис. 1. Фактори, що впливають на порядок відображення вексельних операцій в бухгалтерському обліку


В Україні вексель функціонує відповідно до Закону України “Про обіг векселів в Україні”. Цим законом визначаються нормативні акти, що складають законодавство України про обіг векселів.
Практичне застосування векселя в Україні є наступним: на практиці, навіть якщо вексель і придбається підприємством як цінний папір, то надалі він найчастіше використовується як борговий (розрахунковий) документ. Це можна пояснити тим, що з урахуванням ситуації неплатежів, в Україні характерним є застосування векселя як засобу платежу, а не як інструменту кредитування.
При функціонуванні в схемах товарних потоків вексель втрачає свої якості цінного паперу, оскільки:
– свідомо обмежується коло векселедержателів;
– використовуються схеми простого векселя, при якому векселедавець одночасно є платником за векселем, тобто є обов’язковим закінчення обігу векселя на ньому, як емітенті векселя;
– забезпеченням векселя виступають не реальні гроші, а визначені векселедавцем товари або послуги, які мають інтерес для обмеженого кола споживачів.
Перераховані вище фактори не сприяють ліквідності даного цінного паперу, що втрачає фінансову і / або майнову привабливість для третіх осіб, які не беруть участі у відносинах, що призводять до появи векселя.
Подвійна природа векселя обумовлює неоднозначність трактування векселя в економічній літературі. Вважаємо, що економічна сутність векселя визначається залежно від того, для чого він використовується і які функції виконує. УВЗ не дає окремого визначення векселя, а лише встановлює два його види (простий і переказний), після чого дає перелік окремих реквізитів, відсутність хоча б одного з яких позбавляє документ сили векселя (Ст.1 та Ст. 75 УВЗ).
Богобович Є. зазначає з цього приводу, що вексельні постанови конвенційної (Женевська Вексельна Конвенція) системи не включають в себе дефініції векселя. Проте, на його думку, ці прогалини заповнює наука вексельного права. В англосакській вексельній системі знаходимо позитивний момент у правилах вексельних норм – існування дефініції векселя.
Так, згідно з Уніфікованим торговим кодексом США, якщо документ є оборотним і це наказ, то він є “Траттою” (переказним векселем). Якщо це оборотний документ і це інша обіцянка, ніж депозитний сертифікат, то це – “простий вексель”.
Однак в Законі України “Про обіг векселів в Україні” визначення векселя не надається. Нормативне визначення векселя з’явилося з прийняттям Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18.06.1991 р. № 1201-ХІІ, згідно з яким вексель – це цінний папір, який свідчить про безумовне зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку вказану суму грошей власнику векселя (векселедержателю).
Вексель – слово німецьке, що в перекладі означає – “міна, обмін”. Свою назву вексель отримав від того, що в початковий момент своєї появи він був засобом переказу грошей з однієї країни до іншої, а цей переказ зазвичай був пов’язаний з обміном грошей однієї держави на гроші іншої іноземної держави.
Очевидно, що у визначенні векселя мають наводитися його основні, вичерпні ознаки. Розглянемо проблему визначення векселя на основі різних дефініцій, що наводяться в обліково-економічній літературі.
Більшість авторів при розгляді сутності векселя наводять наступні поняття: зобов’язання, документ, цінний папір, інвестиція.
Отже, науковці стверджують, що вексель – безумовне (не обумовлене, беззастережне, беззаперечне), боргове зобов’язання; борговий, встановленої законом (письмової) форми, що засвідчує (дає) право – документ; цінний папір, що засвідчує зобов’язання, вид цінного паперу, має властивості цінного паперу; інвестиція (документована).
Визначеної позиції серед авторів виділення поняття “вексель” до тієї чи іншої групи не спостерігається. Їх погляди розділилися, проте більшість авторів визначає вексель як зобов’язання. Крім цього, всередині даної групи автори виділяють безумовне (необумовлене, беззастережне, беззаперечне) і боргове зобов’язання. Значно менше науковців визначають вексель як документ, цінний папір, інвестицію.
Систематизація існуючих підходів зводиться до трактування векселя як письмового боргового грошового абстрактного і нічим необумовленого зобов’язання сплатити суму, вказану в ньому, у визначені строки.
Незважаючи на те, що автори трактують поняття “вексель” з різних точок зору, ми не можемо заперечувати жодне з них, оскільки економічна сутність векселя визначається залежно від того, для чого він використовується. Використання векселя може бути відображено за допомогою обліково-економічного, юридичного й фінансового підходів, які тісно взаємопов’язані між собою.
Наукові підходи до трактування поняття “вексель” наведено на рис. 2.

Рис. 2. Підходи до трактування поняття вексель
Рис. 2. Підходи до трактування поняття вексель


У ході аналізу різних дефініцій векселя виникають суттєві розбіжності. Так, важливою особливістю визначення векселя є питання віднесення його до цінних паперів. Як відомо, основною ознакою цінного паперу є те, що для реалізації вираженого у цьому документі майнового права обов’язковою умовою є пред’явлення законним власником самого цінного паперу.
Проте визначення векселя тільки як виду цінного паперу не розкриває його правової природи. Змістом векселя як документа є грошове зобов’язання, що дозволяє віднести вексель не тільки до цінних паперів, а й до боргових зобов’язань. Точка зору, згідно з якою вексель є одночасно і цінним папером, і грошовим зобов’язанням, представлена у працях.
Згідно з точкою зору дослідників віднесення векселя до цінних паперів стає причиною ряду проблем у фінансово-господарській діяльності підприємств.
Дослідники прямо вказують, що причиною цих проблем є те, що у цивільному законодавстві вексель чітко названо цінним папером, вважаючи, що логічніше для запобігання плутанини в правилах обліку, обігу, оподаткування, вивести вексель з переліку цінних паперів, підпорядкувавши його тільки вексельному законодавству, але розповсюдивши на нього принципи обліку й оподаткування цінних паперів у випадку здійснення з векселем чи оформлення ним фінансових операцій. Визначення векселя повинне даватися лише у вексельному законі, який за своєю природою є самодостатнім і не повинен запозичувати ті чи інші положення цивільного права.
Синтезуючи дефініції, можна запропонувати наступне визначення векселя: вексель – це цінний папір в документарній формі, що представляє собою безумовне, абстрактне та складене за суворо встановленою формою одностороннє зобов’язання векселедавця (простий вексель) чи його пропозицію третій особі (переказний вексель) сплатити векселедержателю після настання строку визначену суму грошей в обумовлений термін. На наш погляд, таке визначення є найбільш оптимальним для подальшої розробки методики бухгалтерського обліку вексельних операцій, оскільки, на нашу думку, в ньому в найбільшій мірі враховані специфічні ознаки векселя як об’єкту бухгалтерського обліку.
Вексель як юридична категорія. На думку О.І. Каткова, складно знайти більш оригінальний об’єкт обліку, ніж вексель, специфічні особливості якого не дозволяють відносити його до будь-яких інших видів правовідносин . Саме тому в історії вексельного права можна виділити ряд вексельних теорій – “систематизованих доктринальних поглядів” на сутність векселя, а також підстави та момент виникнення вексельного зобов’язання.
Одним з найбільш суперечливих питань теорії вексельного права є питання про юридичну природу векселя, точніше вексельного зобов’язання. Під юридичною природою векселя зазвичай розуміють його фактичний склад, тобто сукупність юридичних фактів, які необхідні й достатні для обґрунтування даного правовідношення.
Питання про момент виникнення зобов’язання за простим векселем, це питання, що складає основний лейтмотив досліджень, що називаються вексельними теоріями.
На думку проф. О. Долінського, під теорією (вексельною) розуміємо точку зору юристів на сутність вексельного зобов’язання, на причини і спосіб виникнення з погляду обігу векселя.
Одностайності в поглядах серед вчених-юристів не було досягнуто. Деякі стверджували, що в даному випадку має місце договір, не беручи до уваги індосамент, інші – що це ні що інше, як одностороння юридична угода, треті –однозначно не визначилися у підході до даного питання.
Протягом історії погляд на юридичну природу векселя набув досить складної трансформації. Найстарішу групу теорій, що прагнули пояснити юридичну природу векселя, складають договірні теорії.
Спочатку юристи, виховані на римському праві, підводили вексель під угоди, ним передбачені (договори міни, купівлі-продажу, позики, доручення), чи під їх поєднання. У будь-якому випадку основним виступав момент трактування векселя як договору, що в свій час стало основою для французького законодавства. Останнє розглядало вексельні угоди як договір міни з переказом, а вексель – як результат договору, з яким він знаходиться у безпосередньому зв’язку. Обов’язковість платежу походила не з векселя, а з договору. Однак при погляді на вексель як на договір виникало багато питань.
Крім того, цей погляд зовсім не задовольняв потребам торгового обороту в силу очевидних причин.
Друга група вексельних теорій, що досліджували юридичну природу векселя, не вважала вексельне зобов’язання договірними відносинами. Щодо цих теорій спостерігалася значне різноманіття в поглядах дослідників.
З практичних потреб в середині ХІХ ст. виникла теорія одностороннього зобов’язання німецького юриста К. Ейнерта. Основною перевагою цієї теорії було формування підходу, в основі якого було покладено відхід передовсім від потреб господарського обороту, а потім вже від історичного минулого векселя.
На думку проф. О. Долінського, теорія К. Ейнерта не є прийнятною, тому що вексель – це не паперові гроші. “Теорія К. Ейнерта веде до помилкових консеквенцій, які не відповідають конструкції векселя”.
Професор Лодзьського університету А. Шпунар вважає, що переможний вплив у царині вексельного права у Польщі належить висловлюванням Ст. Врублевського, а відлуння його поглядів можна знайти у напрацюваннях польських авторів, які пишуть про вексельне право. Ст. Врублевський відкинув креаційну теорію, хоча ця теорія не визнавалася і не мала багато прихильників, і прийняв її модифікацію, тому теорія отримала назву модифікованої креаційної теорії. Панівне положення в літературі (зокрема німецькій і швейцарській) належить умовній (договірній) теорії. Відносно цієї теорії, для появи зобов’язання недостатнім є представити документ у належній формі. Кінцевою є тільки умова (угода) між особою, що виставила вексель, і ремітентом. Умовна теорія (головні представники О. Гірке, Е. Якобі) виступає в різних виглядах (існує багато її різновидів).
Умовна (договірна) теорія підлягала критиці з боку Ст. Врублевського, проте, на думку проф. А. Шпунара, ця критика була недостатньо переконливою. Сам А. Шпунар вважав, що на фоні вексельного права належить приймати модифіковану умовну (договірну) теорію. Він мав на увазі її практичну потребу, зокрема збалансування взаємних інтересів сторін, що виступають у вексельному обігу. Лише угода (договір) стверджує взаємні обов’язки сторін вексельного зобов’язання.
До прихильників договірної теорії (концепції) відносився Г.Ф. Шершеневич, який зазначав, що “Вексельне зобов’язання ґрунтується на договорі, який виражається в угоді двох осіб видати і передати вексель”.
При огляді спеціалізованих літературних джерел з вексельного права необхідно вказати, що при існуванні значної кількості вексельних теорій, проблематично знайти єдність у поглядах дослідників.
Література з вексельного права характеризується значним різноманіттям, проте це не усуває будь-якого роду протиріччя відносно істинної юридичної природи векселя. Законодавство досить вдало й чітко визначило характерні ознаки векселя, і якщо навіть є певні недоліки в цьому питанні, теоретичне дослідження завжди може надати практиці засіб виправити “в межах наданої влади” чи навіть визначити напрям майбутніх законодавчих удосконалень.
Для того, щоб відповісти на питання про юридичну природу того чи іншого інституту, необхідно встановити, на які елементарні категорії теорії цивільного права його можна перекласти і як за допомогою системи цих категорій він виражається, що в ньому такого, що відрізняє цю систему від простої сукупності її складових.
Правова природа векселя має свої особливості. З цього приводу Г.Ф. Шершеневич пише: “Розглядаючи вексель як договірне зобов’язання, ми маємо на увазі не лише договірні відносини, які призвели до векселя, наприклад, купівля – продаж чи позика, а ті відносини, які створюються векселем”.
Передусім необхідно уявити, що юридично терміном “вексель” може позначатися не тільки документ, що виражає обов’язкові правовідносини, але й самі ці правовідносини. Так, наприклад, у Г.Ф. Шершеневича є в деякому розумінні досить цікава фраза, в якій слово “вексель” вживається тричі, причому – в двох різних значеннях. “Розглядаючи вексель як договірне зобов’язання, ми маємо на увазі не ті договірні відносини, які призвели нас до векселя, наприклад, купівля-продаж чи позика, а ті відносини, які створюються векселем”. Спочатку мова йде про вексель як зобов’язання (зобов’язальне правовідношення), а потім – про вексель як про деяке явище, що створює це зобов’язальне правовідношення, про вексель як юридичний факт. Прийнято вважати, що характеристика векселя як зобов’язання відноситься як до простого, так і до переказного векселів. “І простий і переказний векселі засвідчують абстрактне зобов’язання платежу певної грошової суми”, – пише Є.А. Крашенніков. Ми не можемо з впевненістю підтримати цю точку зору хоча б з логічних міркувань, бо до з’ясування цього питання, яке правовідношення створюється такими юридичними фактами, як простий і переказний векселі, не можна стверджувати, що кожен з них є підставою виникнення саме зобов’язання, а не чогось іншого. Як це робить поряд з іншими авторами В.Д. Катков: “Сутність векселя в тому, що він втілює вимогу чи зобов’язання”.
Розглянемо спочатку проблеми визначення простого векселя. Простий вексель виник як документ, що засвідчує приймання міняйлом від купця грошових коштів в одній з валют і зобов’язання даного міняйли виплатити вказаному купцю чи іншому зазначеному ним суб’єкту (“подавач”) цю ж суму, але в іншій валюті і в іншому місті. У подальшому цей документ набуває наступних властивостей:
– його еквівалентом при видачі слугує тільки передача грошей: стає можливою видача й за інших підстав і навіть зовсім безпідставно, при збереженні припущення про його готівковість і дійсність;
– зникає раніше неодмінно обов’язкова властивість переведення грошей з валюти в валюту;
– з’являється відмінність в місцях платежу і видачі;
– сполучаються в одній особі “переказник” і “подавач”, створюючи нового суб’єкта – векселедержателя;
– документ отримує властивість передачі.
Разом з тим простий вексель, починаючи з моменту своєї появи і насьогодні, стає все більш і більш типовим представником такого роду інституту, як і цінні папери. Це означає, що для простого векселя характерні такі властивості даного інституту як неодмінно письмова (причому – з дотриманням додаткових вимог (реквізитів) форма, конститутивна роль у відношенні до втілюваних ним майнових прав, необхідність його пред’явлення для реалізації цих прав, публічна достовірність при легітимації його держателя. З урахуванням цих і ряду інших моментів, про які ми скажемо додатково, спробуємо встановити що ж представляє собою сучасний простий вексель .
Зараховуючи простий вексель як документ до категорії цінних паперів, ми повинні будемо визнати, що такий є юридичним фактом, що є підставою для виникнення деяких майнових прав. Засвідчення виникнення деяких майнових (суб’єктивних цивільних) прав – функція будь-якого цінного паперу, в тому ж числі – простого векселя.
Сутність переказного і простого векселів – безумовне абстрактне грошове зобов’язання. У простому векселі воно має форму прямо вираженого боргового зобов’язання векселедавця, а в переказному векселі – більш складну форму наказу про платіж, адресований третій особі. Векселедавець переказного векселя виступає як кредитор у відношенні до платника і як боржник – у відношенні до векселедержателя. Своїм наказом про платіж векселедавець немов передає (переказує) свої права у відношенні до платника новому кредитору – векселедержателю (звідси, вірогідно, походить назва – переказний вексель). Оплата векселя платником погашає одночасно обидва ці зобов’язання.
Питання про зміст простого векселя не є суперечливим, і всі визначення цього цінного паперу, що містяться в літературі та законодавчих актах, схожі між собою. Векселедавець простого векселя зобов’язується сплатити векселедержателю гроші сам і від свого імені при пред’явлення йому векселя для платежу. Таким чином, основним змістом простого векселя є саме те, що він засвідчує зобов’язання прямого платежу з боку векселедавця (рис. 3).
Для визначення простого векселя важливим є питання про те, чи є еквівалентними терміни “обіцянка” та “зобов’язання”, оскільки саме вони виражають природу простого векселя.

Рис. 3. Порядок дії простого векселя
Рис. 3. Порядок дії простого векселя


Зазначимо, що в автентичному англомовному тексті УВЗ вжито вираз “promise to pay”, тобто – в дослівному перекладі – “обіцянка сплатити”, а не “зобов’язання” (англ. obligation). Стосовно цього В.А. Бєлов пише: “...Термін “зобов’язання” може означати не лише правовідношення як ціле, але й один з його складових моментів – юридичне зобов’язання. Саме таке значення має англомовний термін “рromise”, що перекладається російською мовою, зокрема, як обіцянка. Отже, більш коректним є визначення простого векселя через термін “зобов’язання”.
Питання щодо визначення змісту переказного векселя є складнішим у зв’язку з появою для переказного векселя особливої вексельної процедури – акцепту. В обігу переказного векселя фігурують три особи – векселедавець (трасант), одержувач грошей за векселем (ремітент) та платник (трасат) (див. рис. 4).
У сучасній літературі з бухгалтерського обліку, а також в дослідженнях юридичного характеру поширені два способи трактування факту вказування трасантом платника за переказним векселем. Так, одні автори розглядають переказний вексель як безумовний наказ векселедавця – платнику. Другий підхід полягає у тому, що переказний вексель розглядається як пропозиція боржнику сплатити гроші.

Рис. 4. Порядок дії переказного векселя
Рис. 4. Порядок дії переказного векселя


Для визначення переказного векселя відмінність значень термінів “пропозиція” та “наказ” має суттєве значення. Так, О.О. Вишневський вказує: “...Трасант не має права наказувати, в якому наказують у випадку стосунків влади – підлеглості. Трасант... може лише запропонувати трасату прийняти на себе вексельне зобов’язання, а не змусити його до цього”. В.В. Грачов критикує позицію авторів, які вважають, що переказний вексель містить пропозицію (наказ, доручення). Дослідник вважає правильним визначення переказного векселя через зобов’язання векселедавця, яке формулюється таким чином: “Зобов’язуюся сплатити за цим векселем через позначеного мною платника”. Переказний вексель дійсно втілює в собі зобов’язання векселедавця (трасата) ще до моменту його акцепту, оскільки в іншому випадку довелося б відмовитися від розгляду неакцептованого переказного векселя як різновиду цінного паперу. Проте, нас в даному випадку цікавить дещо інший аспект цієї проблеми, а саме трактування факту вказування трасантом платника по переказному векселю. Як зауважує і В.В. Грачов, “…технічно це зобов’язання відображено у вигляді пропозиції векселедавця платнику заплатити за векселем”.
Аналізуючи історичні вексельні нормативні акти і зарубіжне вексельне законодавство, можна визначити, що в Статуті про векселі (1902 р.) переказний вексель розглядався як “наказ” (ст. 86 Статуту). Так само він розглядається і Конвенцією ООН про міжнародні переказні векселі і міжнародні прості векселі (1988 р.) (ст. 3 Конвенції), а також англійським Законом про переказні векселя 1882 р. (ст. 3). Проте в Положенні про векселі 1922 р., яке прийшло на зміну Статуту про векселі 1902 р., вже було використано термін “пропозиція”, а не “наказ”.
Аналіз різних визначень векселя дозволяє дійти висновку, що в переказному векселі його розпорядча формула в редакції “пропозиція” більш коректно відображає економіко-правові взаємовідносини сторін даного виду векселя, ніж у редакції “наказ” чи “зобов’язання”, а для простого векселя коректнішим є визначення “зобов’язання”. Отже, на нашу думку, правильніше розглядати переказний вексель як пропозицію сплатити.
У сучасних умовах при існуванні широкого кола літератури як вітчизняних так і зарубіжних дослідників, з вексельного права, не можна знайти однакових підходів науковців при обґрунтуванні вексельних теорій.
Наприклад, О.В. Макєєв та В.М. Савенков, розглядаючи розвиток поглядів на юридичну природу векселя (вексельні теорії), відзначають значний внесок К. Ейнерта. Теорія К. Ейнерта, на їх думку, дала поштовх і послужила основою для інших підходів, проте, вони починають дослідження з питання, у чому полягає джерело сили вексельного зобов’язання та “відсилають читача до спеціальної літератури”.
Представники української наукової думки С.М. Бервено і В.Л. Яроцький виступають прихильниками договірної теорії. Розглянувши склад вексельного зобов’язання як юридичну подію і як правопорушення, зрозумівши неможливість такого розгляду, виключивши ці два типи юридичних фактів, вони прийшли до висновку, що фактичний склад вексельного зобов’язання є юридичною угодою. Вони вважають вексельне зобов’язання обіцянкою сплатити грошову суму, що не залежить від підстави свого виникнення і встановлюється видачею й прийняттям векселя. У вексельних правовідносинах можуть мати місце три договори:
– векселедавця з векселедержателем;
– індосанта з векселедержателем;
– акцептанта з пред’явником.
Бервено С.М. і Яроцький В.Л., використовуючи ст. 10 Уніфікованого закону приходять до висновку, що вексельне зобов’язання як договір є консенсуальним, а не реальним. Права і обов’язки сторін за векселем виникають у момент досягнення згоди по всіх істотних умовах зобов’язання.
Аналогічної думки дотримується доц. О.М. Петрук, який зазначає, що з приводу обліку зобов’язань, які випливають з консенсуальних договорів, які передбачають неустойки за невиконання, договори вступають в силу з моменту досягнення згоди з усіх істотних умов.
Представники договірної теорії вважають, що вексельне зобов’язання виникає тоді, коли вексель у встановленому порядку перейшов у володіння іншої особи, яка в даному випадку стає кредитором за векселем. На їх думку, вексельне зобов’язання не виникає виключно з одностороннього волевиявлення векселедавця, необхідне зустрічне волевиявлення про прийняття векселя. Вексель породжує зобов’язання не тільки в силу того, що він створений, а в силу його видачі іншій особі, що передбачає готовність цієї особи прийняти вексель.
Проте ст. 10 Уніфікованого закону згідно зі ст. 2 Закону України “Про обіг векселів в Україні” в Україні не застосовується. Тому всі положення, на яких ґрунтується теорія С.М. Бервена і В.Л. Яроцького втрачають підстави, а відповідно можна визначити, що договірна теорія не може пояснювати юридичну природу векселя навіть в початковому відношенні, коли беруть участь тільки векселедавець, векселедержатель і акцептант.
Питання про момент виникнення вексельного зобов’язання має більш теоретичне, ніж прикладне призначення. Практику більше цікавить, з якого моменту можна відобразити вексель на балансі у вигляді активу чи пасиву. А це означає, що питання про момент виникнення вексельного зобов’язання повинно бути поділено на два підпитання:
– про момент виникнення суб’єктивного права вимоги сплати за векселем;
– про момент виникнення юридичного обов’язку здійснювати оплату.
Юридичне значення складання і підписання простого векселя може бути прирівняне значенню формальної легітимації держателя цінного паперу. Якщо наявна формальна легітимація, пред’явник паперу має право виконання за ним, а боржник зобов’язаний його здійснити. Але боржник має право довести:
– відсутність юридичного факту, який переніс би право власності на папір її пред’явнику;
– недобросовісність пред’явника (відсутність матеріальної легітимації, легітимація формальна втрачає своє значення).
Щодо співвідношення моментів складання векселя і його видачі необхідно зазначити, що наявність формального акту (векселя) створює припущення про згоду боржника бути зобов’язаним за ним, але це припущення може оскаржуватися зацікавленим боржником. Для цього боржнику необхідно довести:
1. відсутність бажання видати вексель чи, залежно від випадку, факту видачі векселя (юридичного факту, який породив би право власності на вексель);
2. недобросовісність особи, що придбає вексель.
Таким чином, фактом, внаслідок якого виникає зобов’язання боржника сплачувати кошти згідно зі змістом векселя є його складання і підписання (оформлення). Видача паперу (рішення видати папір) не має юридичного значення для виникнення зобов’язання боржника по цінному паперу. Юридичне значення може одержати факт відсутності видачі (відсутність бажання видачі) паперу, не тільки у випадку відношень боржника з недобросовісним придбавачем паперу.
Таким чином, право вимоги за векселем виникає з моменту добросовісного придбання права власності на вексель.
Це підтверджують теорії Лемана і Грюнгута , що визначають побудову теорії добросовісного придбання права власності на вексель, з якої виходить законодавство Женевського типу вексельного права, зокрема, українське (рис. 5).

Рис. 5. Формування теорії добросовісного придбання
Рис. 5. Формування теорії добросовісного придбання


На думку В.М. Гордона, необхідно визнати, що “Положення про векселі” (1922 р.) стосовно юридичної природи векселя, послідовно проводило теорію добросовісного придбання.
З приводу моменту виникнення вексельного зобов’язання та його відображення в обліку доц. О.М. Петрук зазначає, що права й обов’язки в більшості договорів виникають з моменту укладання договору, тобто з моменту домовленості сторін. Але на практиці це не означає, що як тільки відбулася домовленість, так одразу ж до балансу заносяться права і обов’язки, які з неї випливають. Разом з тим, достатньо одній стороні, хоча б не повністю, а тільки приступити до виконання договору, і в балансі як тієї, так і іншої сторони з’являться взаємно кореспондуючі статті.
Аналізуючи наведені погляди, можна визначити, що для бухгалтерського обліку вексельних операцій є важливим визначення моменту, коли виникає вексельне зобов’язання. Це питання неодноразово було предметом уваги юристів, і призвело до появи двох основних напрямів теоретичного розгляду цієї проблеми – теорії договору та односторонньоугодової теорії.
З огляду на безпідставність доведень С.М. Бервена і В.Л. Яроцького відносно застосування договірної теорії, а внаслідок цього і моменту виникнення вексельного зобов’язання , на нашу думку, необхідно погодитися з точкою зору В.А. Бєлова та зупинитися на теорії добросовісного придбання (сумлінного набувача) при визначенні моменту виникнення вексельного зобов’язання.
Отже, моментом виникнення вексельного зобов’язання будемо вважати момент, коли відбувається складання і підписання (оформлення) векселя, а також момент добросовісного придбання права власності на вексель.
Особливості (характеристики) векселя. Чинні нормативні документи, що регулюють бухгалтерський облік операцій з векселями, не повністю враховують окремі факти господарського життя, що полягають в основі вексельних операцій.
Як й інші цінні папери, вексель має певний потенціал надійності, ліквідності (при дотриманні правової культури учасників ринку вексель є одним із надійніших способів оформлення заборгованості, і разом з тим набагато ліквідніший, ніж будь-який інший цінний папір), доходності, приросту вартості та ін. Зважаючи на специфіку векселя, ці характеристики мають свої особливості.
Векселю, як зобов’язанню, що особливо регулюється законом і створюється в певних господарських цілях, притаманні деякі спеціальні особливості, властиві тільки йому одному і зовсім невіддільні від нього.
Особливості вексельного законодавства щодо операцій з різними видами векселів породжують значну кількість проблемних питань, уникнути яких допомагає ретельне вивчення з позицій бухгалтерського обліку основних ознак векселя.
Саме особливості векселя, зміст яких розкривається у статтях УВЗ, роблять вигідним його використання у господарській практиці і безпосередньо визначають методику відображення фактів вексельного обігу в бухгалтерському обліку їх суб’єктів.
Проблема специфічних ознак векселя постала досить давно, і до неї зверталися ще С.М. Барац, В.М. Гордон, П.П. Цитович, Г.Ф. Шершеневич. Серед дослідників дореволюційного періоду найповнішу характеристику основних особливостей векселя надав відомий російський юрист Г.Ф. Шершеневич. Визначаючи вексель як “основане на договорі і виражене в письмовій формі абстрактне одностороннє зобов’язання заплатити грошову суму”, він характеризував вексельне зобов’язання як: а) договірне; б) абстрактне; в) одностороннє; г) формальне; д) грошове.
Серед сучасних авторів, які розглядали ознаки векселя, необхідно назвати А.М. Демківського, Ю.М. Мороза, М.Л. Пятова, С.М. Бервена, С.С. Гореничого, А.А. Єфремову.
Притаманні векселю особливості – характеристики економіко-юридичної природи даного виду цінних паперів повинні визначати методику відображення в бухгалтерському обліку вексельних операцій. Тобто кожна характерна риса векселя повинна впливати на його відображення в обліку.
Так, для сучасної економічної літератури характерним є виділення таких визначальних рис векселя як абстрактність, безспірність (безумовність), можливість (чи право) протесту, солідарна відповідальність.
Практично всі вищерозглянуті автори відмічають, що вексельне зобов’язання відрізняється від інших грошових зобов’язань такими рисами як безумовність, абстрактність і сувора формальність.
Наприклад, доц. О.Ю. Большакова до особливостей, що є принциповими для вексельного обігу, відносить: грошовість; терміновість; визначеність; безумовність; беззастережність; абстрактність; оборотність; односторонність; обумовленість форми.
Також в літературі існують нетипові погляди на особливості векселя. Так, зокрема, С.М. Джаарбеков та М.А. Бабаєв вважають, що вексель – це борговий цінний папір: з одного боку він є формалізованою борговою розпискою, що підлягає оплаті у суворо визначеному порядку; а з іншого – векселем можна розплачуватися за товари та послуги (при умові погодження продавця).
Женевською вексельною конвенцією було затверджено чотири характерні риси векселя: абстрактність, право протесту, безспірність (безумовність), солідарна відповідальність – покладені в основу їх змісту.
Аналіз чинного законодавства, що регламентує вексельний обіг в Україні, і практики здійснення вексельних операцій, що склалася, дозволяє виділити наступні характеристики векселя: абстрактність, формальність, односторонність, безумовність, оборотність (здатність передаватись), грошовість, право чи можливість протесту, солідарна відповідальність.
Проаналізувавши відмінності у поглядах дослідників на особливості векселя, які зумовлюють специфіку його використання в господарській практиці, можна визначити, що в той час, як деякі автори обмежуються виділенням лише декількох основних ознак векселя, інші автори виділяють надто велику кількість ознак, що властиві не тільки векселю, а й суміжним фінансовим інструментам . Тому розглянемо особливості векселя, як об’єкта бухгалтерського обліку: абстрактність; договірний характер; односторонність; формальність; грошовість; безумовність (беззастережність); оборотність (здатність передаватися); вексельна суворість (право протесту).
Абстрактність. Вексельні правовідносини безпосередньо пов’язані з поняттям абстрактної вексельної угоди. А.В. Демківський зазначає, що абстрактність векселя – основна особливість векселя як боргового зобов’язання.
Абстрактність векселя означає, що до тексту векселя не включаються причини (обставини) появи, тобто обов’язок виконання вексельного зобов’язання знаходиться поза всякої залежності від тих підстав, за якими вексель було видано і його видача юридично не прив’язується до конкретного договору.
Боржник за векселем повинен виконати зобов’язання сплатити за векселем лише тільки тому, що вексель видано чи акцептовано незалежно від виконання чи невиконання договірних зобов’язань, пов’язаних з видачею або акцептом даного векселя. Таким чином, вексель – самодостатнє, самостійне платіжне зобов’язання, відірване і відокремлене від усіх взаємовідносин учасників, що передують його видачі. Вексель пов’язаний з угодами тільки при його видачі, а в подальшому його рух повністю відокремлюється від його виконання.
У теорії цивільного права країн колишнього Радянського Союзу та ряду європейських держав прийнято ділити угоди за ступенем залежності угоди від її підстави на каузальні та абстрактні. Підставою угоди є та безпосередня господарська ціль, яку сторони мали на увазі при укладанні угоди. В практичному аспекті основні відмінності між каузальними та абстрактними угодами зводяться до питання про заперечення.
Каузальна угода містить вказівку на той господарський результат, для досягнення якого вона здійснюється. Тому кожній вимозі за каузальною угодою завжди можуть бути протиставлені заперечення, які знаходяться в недоліках самої підстави, в невиконанні чи неналежному виконанні сторонами договору своїх зобов’язань. Якщо ж цей результат є недозволеним, (протиправним) чи відсутній, угода є недійсною.
В абстрактній угоді відсутня вказівка на безпосередній господарський результат, на який вона направлена, і її дійсність не залежить від підстави. Класичним прикладом абстрактної угоди є договір стипуляції в римському праві. Такий договір укладається в усній формі: питання майбутнього кредитора (“обіцяєш дати...?”) і відповідь з боку особи, що погоджується бути боржником за зобов’язанням (“обіцяю”).
Вексель відноситься до категорії так званих абстрактних угод, оскільки правилами, встановленими ст. 1 УВЗ, не допускається включення до векселя посилання на підставу його видачі.
На відміну від угод каузальних, підстава (causa) укладання яких чітко виражено (купівля-продаж, договір позики, дарування, міни та ін.), абстрактна угода відірвана від підстави видачі, її неможливо визначити безпосередньо з самої угоди.
За абстрактними угодами, зокрема вексельними, заперечення, що випливають із підстави угоди чи досить обмежені, чи в певних випадках зовсім неможливі. В цьому розумінні розрізняють так звану процесуальну і матеріальну абстракцію. Вексель має і процесуальну, і матеріальну абстрактність.
Процесуальна абстрактність вексельного зобов’язання полягає у тому, що заперечення з основоположної угоди (що полягає в основі видачі чи переуступки векселя) допускаються лише між особами, які безпосередньо пов’язані такою угодою.
Матеріальна абстрактність векселя проявляється в тих випадках, коли вимоги оплати векселя пред’являються добросовісним векселедержателем, який не був учасником угоди, що лежить в основі видачі векселя. Ніякі заперечення щодо такої угоди за цих умов зовсім не припускаються. Абстрактність векселя у даному випадку стає матеріальною. З цього правила існує лише один виняток: коли новий держатель векселя, знаючи про недобросовісність попереднього держателя, тим не менш придбає вексель з метою свідомого нанесення шкоду вексельному боржнику. За таких обставин проти недоброякісного держателя заперечення з підстав угоди є допустимими.
Відповідно до ст. 17 УВЗ “Особи, до яких пред’явлено позов за переказним векселем, не можуть протиставити заперечення, що ґрунтуються на їх особистих відносинах до векселедержателя чи до попередніх векселедержателів, якщо тільки векселедержатель, придбавши вексель, не діяв свідомо, щоб зашкодити боржнику”.
Процесуальна і матеріальна абстрактність вексельної угоди надають векселю особливу здатність для обігу, оскільки права кожного нового держателя захищаються законом і не залежать від недоброякісності його попередників. У той же час саме в процесі обігу вексель знаходить своє кінцеве завершення, і з найбільшою наочністю проявляються всі особливості вексельних правовідносин.
На практиці абстрактний характер вексельного зобов’язання розуміється іноді зовсім спрощено. Так, А.В. Макєєв зазначає, що “вексель повністю не залежить від умов угоди, в результаті якої він виник; у встановленій для нього формі для будь-яких згадок про це немає місця. У цьому полягає його абстрактність: за ним повинні платити не залежно від будь-чого, в тому числі від причин появи”. В.В. Ільїн вказує, що боржник за векселем не може при невиконанні своїх вексельних обов’язків посилатися на невиконання векселедержателем будь-яких вимог боржника, не викладених безпосередньо в тексті векселя.
Тобто дослідники стверджують, що така абстрактна угода як вексельна зовсім позбавлена підстави. Але якою б не була підстава виникнення векселя з моменту його видачі між сторонами виникають нові правовідносини, відокремлені від угоди, що є підставою для неї.
У сучасних правових системах не існує повністю абстрактних зобов’язань. Як правило, законодавство лише обмежує, але не усуває можливі заперечення, які боржник може висувати проти вимог кредитора у відносинах по абстрактних угодах. Саме так вирішується питання й у вексельному праві.
В основі відносин, що виникають між векселедавцем і першим векселеодержувачем завжди лежить визначена господарська угода, самостійний договір – купівлі-продажу, постачання і т.п. Виконання вексельного зобов’язання у відносинах між ними не може бути відірване від того господарського ефекту, на який була спрямована основна угода. Розрахунки за угодою можуть вважатися завершеними тільки після оплати покупцем отриманих постачальником векселів.
Видача векселя не зупиняє, якщо тільки інше прямо не встановлено згодою сторін, зобов’язання покупця оплатити товар. Тому якщо вексельне зобов’язання з певних причин виявиться недійсним, виданий цінний папір втрачає свою силу як вексель. Проте цивільно-правове зобов’язання, що випливає з договору між сторонами, зберігається. Вексель буде розглядатися як звичайна розписка боржника, видана для підтвердження боргу. Отже, при видачі векселя зберігає силу та господарська угода, на підставі якої його було видано.
Необхідно звернути увагу, що будь-який вексельний боржник при пред’явленні вимоги сплатити за векселем будь-яким векселедержателем, може посилатися на обставини, що знайшли відображення в тексті векселя, наприклад, на вже здійснений платіж, позначка про який внесена у вексель, або на дефект форми векселя, або на відсутність безперервного ряду передавальних написів. Подібні заперечення випливають із самого характеру векселя як формального документа і не пов’язані з господарською угодою, що лежить в основі видачі векселя.
З моменту видачі векселя припиняє існування зобов’язання, в погашення якого було видано документ, і виникає зобов’язання нового характеру – зобов’язання за векселем – борг, –непричетний до підстав свого виникнення. Таким чином, юридичними наслідками факту видачі векселя будуть погашення заборгованості, що раніше існувала, за придбані товари (виконані роботи, надані послуги), і виникнення зовсім нового зобов’язання – боргу за векселем.
Право вимоги вексельного кредитора, обов’язків осіб, що підписали вексель, походять виключно із самого векселя, не потребують підтвердження і обґрунтуванні будь-якими документами окрім самого векселя.
У бухгалтерському обліку даний факт повинен відображатися записом по дебету (кредиту) рахунку, на якому відображаються розрахунки з векселями в кореспонденції з кредитом (дебетом) рахунку обліку погашеної видачею векселя заборгованістю.
В обліку цей запис відображається таким чином:
(у векселедавця) (у векселедержателя)
Д-т 63 К-т 51 Д-т 34 К-т 36
Д-т 63 К-т 62 Д-т 162 К-т 36

Договірний характер. Деякі дослідники виділяють таку особливість векселя як його договірний характер.
Про те, що вексель – договірне зобов’язання, першим відзначив відомий російський дослідник у галузі вексельного права Г.Ф. Шершеневич. Розглядаючи вексель як договірне зобов’язання, необхідно мати на увазі не ті договірні відносини, які призвели до його появи (наприклад, купівля-продаж, позика), а ті відносини, які створюються самим векселем.
Виникає питання про момент виникнення даного зобов’язання, тобто момент, з якого воно повинно бути відображено в бухгалтерському обліку його суб’єктів.
Грудніна О.В. стверджує: “Договірний момент у векселі проявляється у тому, що векселедавець стає відповідальним перед векселедержателем в силу видачі йому векселя з наміром нести зобов’язання перед ним, а остання погоджується прийняти виписаний векселедавцем документ”.
На думку М.Л. Пятова, саме в момент видачі (передачі векселедержателю) виписаного чи акцептованого векселя, з одного боку, і прийняття (одержання) документу його придбавачем, з іншого боку, вексельне зобов’язання і повинно одержати відображення в бухгалтерському обліку осіб – його учасників.
Селіванкін В.А. зазначає, що з приводу природи вексельного зобов’язання існує багато різноманітних думок і теорій. На його думку, навряд чи можна заперечувати договірний характер вексельного зобов’язання: одинична воля векселедавця не може вважатися достатньою для створення векселя.
Бервено С.М. та Яроцький В.Л. також підтримують думку Г.Ф. Шершеневича з приводу створення векселем правовідношення.
З огляду на те, що ми дотримуємося теорії добросовісного придбання (сумлінного здобувача), з якої виходить законодавство Женевського типу вексельного права, то вважаємо договірність вексельного зобов’язання як характеристику (особливість) векселя несуттєвою (неістотною).
Односторонність. Односторонність вексельного зобов’язання полягає у тому, що для боржника – це лише зобов’язання зі сплати боргу (без будь-яких інших зобов’язань), а для векселедержателя – лише право вимагати сплати боргу (без будь-яких інших прав).
З односторонності вексельного зобов’язання випливає лише обов’язок платежу. На відображення вексельних операцій у бухгалтерському обліку односторонність впливає:
– у боржника (векселедавця) відображається лише зобов’язання зі сплати боргу (без будь-яких інших зобов’язань), тобто виникнення кредиторської заборгованості:
Д-т 63 К-т 51;
Д-т 63 К-т 62.
– у векселедержателя – лише право вимагати сплати боргу без будь-яких інших прав, тобто виникнення дебіторської заборгованості:
Д-т 34 К-т 36;
Д-т 162 К-т 36.
Формальність. Однією з найважливіших ознак векселя є обумовленість форми векселя. Існування такої особливості, зокрема, вимоги до форми векселя, призвело до виникнення такого поняття як сувора формальність вексельного зобов’язання або “вексельна суворість”. “Вексельну суворість” можна визначити як сукупність особливостей векселя, завдяки яким стан вексельного боржника та вексельного кредитора є більш сприятливим, ніж стан кредиторів у суміжних векселю фінансових інструментах.
Формалізм векселя виражається в складенні векселя у точно вказаній законом формі і обов’язковому включенні до його змісту всіх необхідних і визнаних законом реквізитів вексельного зобов’язання. Вексельний “формалізм” надає особливу достовірність всьому тому, що міститься у векселі.
Обов’язкові реквізити переказного векселя визначені ст. 1 УВЗ, а для простого – ст. 75). За відсутності реквізитів, визначених за цими статтями УВЗ, такий документ, не має сили переказного або простого векселя, за винятком випадків, обумовлених законодавчо. Підтвердженням цього є існування відомого правила, що найкраще характеризує таку особливість: guod non est in cambio, non est in mundo (що не написано в векселі, того не існує).
Переліки таких випадків визначено і врегульовано ст. 2 (для переказних векселів) і ст. 76 (для простих векселів) УВЗ.
Всі правовідносини, породжені векселем, ґрунтуються виключно на тексті самого векселя і не потребують підтвердження і обґрунтування документами й доказами.
Грошовість. Вексельне зобов’язання має грошову форму, тобто предметом цього зобов’язання можуть бути лише грошові кошти. Вексель виступає передумовою виникнення грошового зобов’язання.
Одним з обов’язкових реквізитів переказного векселя згідно з УВЗ (ст. 1) є “безумовний наказ сплатити визначену суму грошей”, а простого векселя – “безумовне зобов’язання сплатити визначену суму грошей” (ст. 75).
На відміну від позики, предметом якої можуть бути не тільки гроші, але й речі, визначені родовими ознаками, вексель завжди є зобов’язанням про сплату певної грошової суми.
У випадку, якщо документ, навіть складений з дотриманням вексельної форми, не містить зобов’язання про передачу у власність кредитора не грошей, а певних товарів, документів чи інших цінностей, з точки зору вексельного законодавства, він не може бути визнаний векселем.
Богобович Є. зазначає, що існує значна кількість дефініцій векселя як простого, так і переказного. Але, як правило, всі вони зводяться до формулювань, що вексель є цінним папером, виготовленим у формі, чітко встановленій постановами вексельного права, що включає в себе безумовне зобов’язання векселедавця сплати зазначеній особі чітко окресленої грошової суми у вказаний час і вказаному місці і стверджуючим безумовну відповідальність осіб, що на ньому підписалися.
Безумовність. Характерною особливістю вексельного зобов’язання є його безумовність.
Вексельний наказ у переказному векселі і зобов’язання платити в простому повинні бути простими і нічим необумовленими.
Не тільки прямо виражене обмеження чи умова, але навіть і просте посилання на обґрунтування видачі векселя, якщо воно включене до тексту вексельного наказу чи зобов’язання про платіж, позбавляє документ юридичної сили.
Статті 1 і 75 УВЗ визначають, що пропозиція сплатити (у переказному векселі) і обіцянка сплатити (у простому векселі) певну суму повинні бути нічим не обумовленими.
Згідно з англійським вексельним законом 1882 р. для переказного векселя застосовується “беззастережність” наказу про платіж. За англійським правом, і з точки зору законодавства інших європейських країн, “беззастережність” і “безумовність” піднесені законом до ступеня одного з найважливіших реквізитів векселя. Відсутність у тексті документу такого безумовного, беззастережного наказу чи відповідно зобов’язання позбавляє документ вексельної сили.
Большакова О.Ю. виділяє дві окремі риси векселя: безумовність і беззастережність. Безумовність векселя означає, що наказ за переказним і зобов’язання за простим векселем щодо сплати визначеної грошової суми не можуть бути обтяжені жодною додатковою умовою або посиланням на будь-які умови, не передбачені Уніфікованим законом (ст. 1, 75). Беззастережність векселя полягає у тому, що наказ за переказним векселем або зобов’язання за простим векселем щодо сплати визначеної суми грошей не може містити жодних заперечень. Якщо ж такі застереження зроблено, то згідно з Уніфікованим законом, вони вважаються ненаписаними. Разом з тим, Уніфікований закон допускає ряд застережень щодо індосаменту (ст. 11 та 18), валюти, у якій має бути здійснено платіж (ст. 41) тощо.
Найголовнішим, мабуть, є те що закон надає новому добросовісному держателю векселя правовий захист від заперечень, які могли б бути зроблені боржником попередньому власнику документу. Права нового держателя векселя, який сам придбав його добросовісно, за вартість, не залежать від прав попереднього власника, не обтяжені пороками, які можуть бути притаманні правам цієї особи, і тому захищені від всіх заперечень боржника і відношенні до початкового кредитора.
Безумовність векселя як боргового зобов’язання, суворість і швидкість стягнення слугували основою створення інших видів платежів і розрахунків – банкнот, чеків, акредитивів. Розвиток різноманітних інструментів ринку цінних паперів – акцій, облігацій, депозитних сертифікатів та їх похідних також відбувався за безпосередньої участі векселя.
Оборотність (здатність передаватися). Оборотність (здатність до обігу) вексельного зобов’язання проявляється в тому, що право вимагати сплати коштів за борговим зобов’язанням передається разом з передачею векселя через індосамент (при цьому на векселі, на зворотному боці, робляться спеціальні надписи, що підтверджують легітимність володіння даним векселем тієї чи іншої особи).
Індосамент повинен бути безумовним, тому всі обмежувальні умови, що внесені до нього, є недійсними. Шляхом передавального надпису індосант передає іншій особі, на користь якої зроблений надпис, всі права, вимоги й ризики за векселем.
Кожен держатель векселя може передати виражене у векселі право іншій особі і для здійснення передачі цього права, будь-яких спеціальних обумовлень у тексті векселя не потрібно, бо вексель має властивість передаватися за своєю природою.
Оборотність векселя виявляється у тому, що для отримання платежу за вексельним зобов’язанням достатнім є пред’явлення самого векселя. У цьому і полягає істотна відмінність векселя від інших зобов’язань цивільного права.
Властивість порівняно легко переходити з рук одного держателя до рук іншого є однією з причин, визначає значення векселів як цінних паперів в цивільному обороті.
В УВЗ оборотність векселя (простого і переказного) визначена ст. 14 і ст. 77., в яких зазначено, що “Індосамент переносить всі права, що випливають з переказного векселя”.
У країнах загального права (Англії, США та ін.) переказні та прості векселі відносяться до категорії оборотних документів.
Вексель, як і будь-який цінний папір, має підвищену оборотоздатність, це пояснюється тим, що він може бути предметом застави, пред’явлений до врахування, доміцильований, зданий на зберігання, інкасування та ін.
Каратуєв А.Г. визначає оборотність векселя як необмежену, обґрунтовуючи це нелімітованістю кількості індосаментів, що можна проставити на ньому. Проте, він пише, що виділяються оборотні і необоротні векселі. Ілюстрацією необоротного векселя є забезпечувальний вексель, які виписується в якості забезпечення позики, що видається сумнівному боржнику. Такий вексель в оборот не надходить. Він погашається при поверненні позики, або по ньому відкриваються позови до позичальника. Необоротним є й іменний вексель (вексель-ректа), що пред’являється до зобов’язаної за ним особі в порядку регресу (зворотної вимоги про відшкодування сплаченої суми за векселем, що пред’являється однією особою іншій зобов’язаній особі). Регрес застосовується при протесті векселя. Необоротні векселі не можуть індосуватися.
Можна дійти висновку, що хоча вексель і має підвищену оборотоздатність, проте вона не поширюється на певні види векселів, наведені вище. Тому необхідно зазначати, що оборотоздатність векселя не обмежується числом індосаментів (за допомогою алонжу), а поширюється не на всі види векселів.
Відображення у бухгалтерському обліку оборотності векселя:
Д-т 63 К-т 34 або Д-т 63 К-т 162.
Терміновість (строковість). О.Ю. Большакова відносить терміновість до особливостей векселя, і зазначає, що вона розкривається у статті 33 глави V “Строк платежу” Уніфікованого закону: “переказний вексель може бути виданий зі строком платежу: за пред’явленням; у визначений строк від пред’явлення; у визначений строк від дати видачі; на визначену дату”. Згідно з цією ж статтею, “переказні векселі, що містять або інші строки платежу, або з оплатою частинами, є недійсними”. Статтею 77 Уніфікованого закону ці положення розповсюджуються на прості векселі.
На нашу думку, зазначення терміну платежу не належить до істотних ознак векселя, тому що згідно зі ст. 2 абз. 2 УВЗ вексель без визначення терміну платежу вважається таким, що підлягає оплаті за пред’явленням. Варто зазначити, що вексель може бути платним за пред’явленням, в певний час після пред’явлення, в певний час після дати, в означений день (ст. 33 УВЗ).
Але на практиці вексель найчастіше оплачується у визначений день. Тому вважаємо за непотрібне визначення цієї властивості векселя як особливості та її унормування у вексельному праві.
Вексельна суворість.
Швидке і результативне стягнення оплати у випадку несвоєчасного погашення вексельної суми боржниками, пов’язане з ним є важливою рисою векселя.
З історії можна дізнатись, що суворі правила так званої “вексельної дисципліни” були необхідні для того, щоб забезпечити векселю легку оборотність.
Також вексель надає його власнику чисельні переваги з точки зору як відсутності необхідності судового розгляду, так і швидкості одержання грошей у випадку неплатежу.
Наказом Президента України від 23.08.1998 р. № 932/98 “Про врегулювання нотаріату в Україні” п. 3 встановлено, що “векселі, опротестовані нотаріусами в установленому законом порядку, є виконавчими документами”. Це дає відчутні переваги кредиторам, заборгованість яких оформлена векселем.
В Німеччині діє прискорена процедура стягнення заборгованості по векселях. В Італії, Іспанії, Аргентині та ряді інших країн, якщо вексель відповідає всім формальним вимогам і за нього сплачено мито, то він набуває всіх властивостей документа, що має обов’язкову виконавчу силу. Векселедавець може безумовно почати на цій основі одержання майна боржника.
Виконавчий ефект векселя окрім основної суми боргу покриває такі додаткові витрати, як судові, відшкодування недоотриманого прибутку у випадку прострочення платежу, витрати на опротестування та ін. При цьому реалізації виконавчої сили векселя передує повідомлення боржника, реєстрація векселя, а також, якщо мова йде про пряму дію проти зобов’язаного по регресу, внесення його до реєстру опротестування.